— Ти не чуєш. Не можна виправити людину після того, як її виставили на загальне обговорення.
Софія пішла до спальні й почала складати валізу. Руки тремтіли, речі падали не туди, блискавка заїдала, але вона продовжувала. Артем з’явився у дверях за кілька хвилин.
— Що ти робиш?
— Іду.
— Зараз не можна. Ти вагітна. Ти не повинна залишатися сама.
— Я не сама, якщо поруч зі мною немає людини, яка весь час вирішує, ким мені бути.
— Софіє…
Вона обернулася. На щоках були сльози, але голос став твердішим.
— Я хотіла простого життя. Працювати, дбати про маму, не боятися кожного нового дня. Ти дав мені допомогу, так. Але натомість забрав спокій. Я стала частиною твоєї війни з жінкою, яку ти не міг відпустити. Тепер я маю думати не лише про себе, а й про дитину. І я не можу робити це тут.
— Повір мені, — сказав він майже безпорадно. — Будь ласка.
— Як? — запитала Софія. — Після всього як мені тобі вірити?
Відповіді в нього не було. Вона зачинила валізу, пройшла повз. Артем міг би зупинити її силою становища, охороною, грошима, чим завгодно зі свого колишнього арсеналу. Але вперше зрозумів: якщо втримує, то втратить остаточно.
Софія пішла. Двері зачинилися, і особняк одразу став порожнім, хоча в ньому залишалися люди, світло, меблі, рух. У наступні дні скандал розростався. Заголовки змінювали один одного, ділові партнери ставили обережні запитання, знайомі надсилали повідомлення, які Артем не дочитував до кінця. Раніше удар по репутації став би для нього головним полем бою. Тепер усе це здавалося шумом на дальньому плані. Головною була Софія, яка не відповідала на його дзвінки.
Він зрозумів, що старі методи марні. Не можна найняти команду, щоб повернути довіру. Не можна купити прощення. Не можна виграти любов у суді чи на переговорах.
Дощового ранку Артем поїхав у район, де Софія винайняла невелику квартиру. Будинок був скромний, під’їзд пах вологим одягом і старим деревом. Він стояв перед дверима довше, ніж хотів би визнати, потім постукав.
Софія відчинила не відразу. Побачивши його, насторожилася.
— Я не збираюся сперечатися, — сказав Артем раніше, ніж вона встигла зачинити двері. — Лише прошу вислухати.
Вона мовчала, але двері не зачинила.
— Я був неправий від самого початку, — продовжив він. — Не частково. Не в деталях. Цілком. Я використав твою біду, щоб залікувати свою гордість. Я називав це домовленістю, бо так було зручніше, але правда в тому, що я втягнув тебе у свою помсту.
Софія схрестила руки.
— І що змінилося тепер?..
