— Того, чого вже не отримає.
— Я казала, що не хочу, щоб ти вирішував усе за мене.
— Я й не вирішую, — м’якше сказав Артем. — Але тобі не треба проходити через це самій.
Вона завмерла. У цих словах не було наказу, не було угоди. Лише пропозиція опори, до якої вона ще не знала, як ставитися.
Ранок в особняку почався майже мирно. Софія сиділа за столом і гортала журнал про садівництво, намагаючись не думати про тривогу, яка останніми днями ходила за нею тінню. Артем пив каву, переглядаючи папери. Здавалося, все нарешті стало трохи тихішим.
Потім задзвонив його телефон.
Він відповів, і вже за кілька секунд його обличчя змінилося.
— Що означає, потрапило в пресу? — голос став різким. — Знайдіть джерело витоку. Негайно.
Софія підвела голову. Артем закінчив розмову й подивився на неї так, що вона заздалегідь зрозуміла: сталося щось важке.
— Це про нас, — сказав він.
— Що саме?
— Контракт. Хтось передав його журналістам.
Софія відчула, як усередині все обірвалося. Майже одразу завібрував її телефон. Повідомлення, дзвінки, посилання, короткі сповіщення посипалися одне за одним. Вона відкрила одне з них і побачила заголовок про фіктивний шлюб впливового підприємця Артема Кравченка й колишньої садівниці Софії Мельник. Далі були слова про фінансову угоду, про оборудку, про сумнівне кохання, про те, що джерела розкрили справжній початок їхнього союзу.
Їй стало зле. Не від факту — вона знала правду. Від того, як її виставили. Жадібною, хитрою, купленою, смішною. Кожен рядок ніби вивертав її життя навиворіт і показував чужим людям у найпринизливішому світлі.
— Це Вікторія? — тихо запитала вона.
— Майже напевно, — відповів Артем. — Я підключу юристів. Ми зупинимо поширення, вимагатимемо спростування, розберемося з тими, хто це опублікував.
— Зупинимо? — Софія повільно підвелася. — Ти справді думаєш, що можеш зупинити те, що вже прочитали тисячі людей? Що можеш стерти їхні думки про мене?
— Я захищу тебе.
— Ні, Артеме. Ти знову говориш так, ніби все можна вирішити тиском, грошима й зв’язками. Але це моє життя. Моє ім’я. Моя мати це побачить. Люди, з якими я працювала, це побачать. Ти бодай розумієш?
Він ступив до неї.
— Я не хотів цього.
— Але ти почав усе це! — її голос зірвався. — Від самого початку ти ставився до мене як до фігури у своїй помсті. Поставив поруч, показав усім, втягнув у свій світ. А тепер дивуєшся, що я стала мішенню.
— Я виправлю…
