— Я зробила помилку. Так. Але люди помиляються, Артеме. Іноді вони надто пізно розуміють, що втратили.
— Ти називаєш зраду помилкою, бо так звучить м’якше.
— Ти теж не був ідеальним, — сказала вона, втрачаючи терпіння. — Ти жив роботою. Усе контролював. Іноді поруч із тобою було холодно.
— Це не виправдання.
— Можливо. Але невже все, що між нами було, нічого не означає?
Артем довго дивився на неї. У її обличчі він бачив відгомін колишнього життя — гордість, біль, азарт боротьби, бажання знову потягнути за невидиму нитку. Колись він би відреагував. Розлютився, став би доводити, що переміг, спробував би завдати такого самого болю. Тепер же відчував дивний спокій.
— Довгий час я думав, що мені потрібно перемогти тебе, — сказав він. — Довести, що ти помилилася. Що я не той, кого можна покинути. Я прийняв свою образу за любов, а бажання помститися — за почуття.
Вікторія напружилася.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Що це було его. Не любов. Мені було боляче не лише тому, що ти пішла, а тому, що ти вдарила по моїй гордості. Я будував увесь цей спектакль, щоб показати тобі: я вищий. Але тепер я розумію, наскільки порожнім був цей сенс.
— І тепер у тебе Софія? — різко спитала вона. — Жінка, яка не знає твого світу, не розуміє твоїх амбіцій, не зможе бути поруч, коли все стане складним?
Артем трохи нахилився вперед.
— Не говори про неї.
— Чому? Бо я маю рацію?
— Бо ти не маєш права обговорювати людину, яка виявилася чеснішою за нас обох.
Вікторія зблідла. Потім, ніби зрозумівши, що м’якість не працює, змінила тон.
— А що буде, якщо всі дізнаються правду? Що ваш шлюб почався з контракту? Що ти фактично купив її присутність поруч із собою? Як думаєш, довго протримається твоя нова щирість під заголовками?
Артем підвівся.
— Якщо це погроза, вона жалюгідна.
— Тобі є що втрачати.
— А в тебе більше немає того, чим можна керувати.
Він поклав гроші за вечерю, хоча майже нічого не їв, і попрямував до виходу.
— Наше минуле закінчено, Вікторіє, — сказав він, не озираючись. — Моє теперішнє — із Софією.
Вона залишилася за столом сама. Уперше її впевненість дала тріщину не на мить, а по-справжньому. Артем більше не був людиною, яку вона знала і яку могла поранити одним точно дібраним словом.
Коли він повернувся додому, Софія була в саду. Вона поливала квіти, але, помітивши його обличчя, зупинилася.
— Що сталося?
— Вікторія намагалася погрожувати нам.
Софія поставила лійку на землю.
— І чого вона хоче тепер?
