Він завмер. Кілька секунд його обличчя залишалося нерухомим, ніби розум не встигав прийняти почуте. Потім в очах майнули подив, тривога, страх і щось зовсім інше, чому Софія не наважилася дати назву.
— Ти впевнена?
— Так, впевнена.
Мовчання стало нестерпним. Артем зробив кілька кроків доріжкою, зупинився, знову обернувся. Йому здавалося, ніби все його життя, ретельно розкладене по поличках, раптом зсунулося. Він міг прорахувати угоду, реакцію конкурента, поведінку партнера. Але батьківство неможливо було вкласти в таблицю ризиків.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті.
Софія випросталася.
— Народжувати. Це моя дитина. І я не вимагаю від тебе нічого понад те, що ти сам вирішиш дати. Я не хочу, щоб ти подумав, ніби я використовую вагітність проти тебе.
Ця фраза вдарила Артема несподівано сильно. Сама думка, що Софія змушена захищатися від такої підозри, здалася йому образливою.
— Не кажи так, — вимовив він різко, але не зло. — Це і моя дитина. Я не відступлю й не зроблю вигляду, що мене це не стосується.
Вона дивилася на нього обережно, ніби боялася повірити надто швидко.
— Відповідальність — не те саме, що бажання.
— Я знаю. Але я візьму відповідальність. І спробую зрозуміти все інше.
У наступні дні Артем звикав до нової думки. Слово «батько» звучало в голові дивно, незвично, майже чужо. Але разом із тривогою приходило відчуття, якого він давно не мав: ніби попереду є не лише боротьба, угоди й минулі образи, а щось більше. Вагітність Софії змусила його дивитися на власні пріоритети без звичного зручного туману.
Вікторія дізналася про чутки швидко. Для неї це стало ще одним приводом втрутитися. На одному з вечорів вона підійшла до Артема, коли Софії не було поруч.
— Вітаю, — сказала вона з усмішкою, в якій не було радості. — Кажуть, ти скоро станеш батьком. Софія виявилася передбачливішою, ніж я думала.
Артем повільно обернувся.
— Обережніше…
