Туфлі Романа наблизилися до ліжка, і Марина мимоволі втиснулася в підлогу.
— За весь цей час у неї справді нічого не спливало? — спитала Інна. — Ні снів, ні коротких картинок?
— Раніше — нічого, — відповів він після паузи. — Але останніми тижнями вона іноді завмирає й дивиться так, ніби впізнає те, чого не повинна знати. Тому я й вирішив більше не чекати.
— Це почалося після того годинника?
Від самого цього слова Марину пройняв дрож.
— Можливо. Не слід було мені його віддавати. Стільки років тримав у себе, а потім навіщось повернув. Не подумав.
Півтора місяця тому Роман приніс до майстерні старий наручний годинник. Потертий шкіряний ремінець, круглий світлий циферблат, тонкі стрілки — проста фабрична модель минулих років. За його словами, мати Марини колись передала його йому з проханням повернути доньці, але виконати це прохання він вирішив лише тепер.
Чому її власний годинник опинився в Романа й пролежав там стільки років, Марина не знала. Однак, узявши його, відчула дивний укол упізнавання. Холодний метал корпусу ніби був знайомий пальцям, хоча свідомість не підказувала жодної картини.
— Приведи його до ладу, — попросив тоді Роман. — Сімейна пам’ять не повинна лежати зламаною.
Механізм виявився цілим, пружина не луснула, колеса не були пошкоджені, але стрілки завмерли на позначці «за чверть перша». Було це вдень чи вночі, циферблат повідомити не міг. Марина очистила деталі й змастила осі, але завести пружину не наважилася. Годинник залишився нерухомим, ніби всі дев’ять років чекав саме на неї.
Вона збиралася віддати його Романові, але не змогла. Носила в кишені робочого халата, іноді діставала й довго дивилася на стрілки. Щоразу в грудях підіймалася безпричинна тривога, схожа на звук далекого попередження.
Сьогодні годинник лежав у потаємній кишені весільної сукні. Марина взяла його з собою майже несвідомо. Тепер під ліжком повторене Інною слово торкнулося тієї самої внутрішньої струни, і за стіною забуття спалахнуло тьмяне світло: за чверть перша, панель приладів, чиєсь зап’ястя, темрява за вікном, що ковзає повз.
— Є ще літня лікарка, про яку ти казав, — нагадала Інна, знизивши голос. — Вона справді становить небезпеку?
Кілька секунд Роман мовчав.
— Лідія Михайлівна чергувала в приймальному відділенні тієї ночі. Вона давно не працює, але вирішила розібрати старий архів: записи, картки, знімки. Збирається все перевести в електронний вигляд і передати до медичного сховища.
— І що там такого?
— У Марининій карті описані ушкодження й сліди на тілі. Є фотографія. Якщо її побачить грамотний фахівець, він зрозуміє, де вона сиділа.
Голос Романа став глухішим. Він явно не хотів вимовляти ці слова, але потреба виговоритися переважила обережність.
— Тоді все, що я втримував дев’ять років, розсиплеться. Тому церемонію не можна відкладати.
— Може, якось вирішити питання з цією лікаркою? — невиразно протягнула Інна.
— Ні. Жодних дій проти неї. Від цього буде тільки гірше. Треба просто встигнути оформити шлюб, а далі я доб’юся, щоб Марина відмовилася свідчити. Один старий знімок без її розповіді ще доведеться пояснювати, а за рік уже спливе строк.
— Ти вмієш прораховувати ходи, — сказала Інна, і в її інтонації змішалися захоплення й осторога.
— Я не збираюся опинитися за ґратами через те, чого…
Роман урвав фразу.
— Через те, чого не скоював? — з насмішкою підказала вона.
Мовчанка затяглася так надовго, що Марина почула власний пульс. Потім наречений заговорив майже пошепки:
— Через те, що скоїв. Машину вів я. Я був п’яний і не впорався на повороті. Олеся загинула з моєї вини.
Інна не перебивала, і він продовжив, уже не в силі зупинитися:
— Марина лежала непритомна. Я перетягнув її на місце водія, а потім заявив, що проїжджав повз, побачив розбиту машину й витяг дівчат. Усі повірили. Слідчий, її мати, усе місто. І сама Марина теж…
