Лідія Михайлівна теж залишилася частиною її життя. У літньої жінки майже не було близьких, і Марина почала приїздити до будинку з яблуневим садом, привозити продукти й допомагати по господарству. Одного разу полагодила старий хідник на кухонній стіні, після чого його цокання супроводжувало всі чаювання.
Про фатальну ніч вони майже не говорили. Обговорювали яблуні, погоду, варення й найзвичайніші хатні клопоти. Але між ними існував зв’язок, глибший за розмови: одна довгі роки зберігала доказ правди, друга стільки ж часу несла нав’язану брехню, а тепер обидві звільнилися.
Свій і Олесин годинники Марина тримала вдома на одній полиці. Олесин був справний, але вона не заводила його часто, зберігаючи як пам’ять. Свого, що зупинився під час удару, Марина довго боялася торкнутися.
Їй здавалося майже святотатством зрушити стрілки з позначки «за чверть перша». Ця позначка стала часом смерті сестри й повернення правди, а тому видавалася недоторканною. Але одного літнього вечора Марина зняла годинник із полиці й зрозуміла, що нерухомість і далі утримує її в розбитій машині.
Вона відкрила корпус, очистила механізм і звичними рухами перевірила кожну деталь. Потім обережно завела пружину. Спершу почувся ледь вловимий клац, потім стрілки зрушили з місця, і кімнату наповнило тонке рівне цокання.
По Марининому обличчю текли сльози, але вони не тиснули. Дозволити годинникові йти не означало зрадити пам’ять Олесі. Навпаки, поки стрілки залишалися на позначці удару, та ніч не завершувалася й тримала її всередині себе.
Тепер механізм знову відраховував живий час, у якому сестра залишалася дорогою людиною, а не раною, що не загоюється. Марина поставила свій і Олесин годинники поруч. Її годинник ішов далі, сестрин вона залишила в спокої — не тому, що один означав життя, а другий смерть, а тому, що кожна пам’ять мала право на власний ритм.
Минуло ще кілька місяців. Життя стало спокійним і простим, без постійного чекання катастрофи. Майстерня поступово перетворилася для Марини на справжній дім: уранці вона піднімала жалюзі, впускала світло й сідала до роботи під багатоголосе цокання.
Люди приносили речі, які не наважувалися довірити будь-кому: дідусеві кишенькові годинники, старі настінні механізми, весільні подарунки давно померлих батьків. У кожному корпусі жила чиясь родинна історія, і Марина відчувала відповідальність не лише за пружини й колеса, а й за застиглу мить чужого минулого.
Про її руки почали говорити по всьому місту. До Марини зверталися, коли інші майстри відмовлялися від складного ремонту, і вона нерідко повертала хід майже безнадійним механізмам. Це визнання тішило її спокійно: тепер воно не було спробою сховатися від провини, а підтверджувало, що обране ремесло справді стало її життям.
Рівно через рік після суду прийшов офіційний конверт із виправної установи. На звороті стояло ім’я Романа. Марина довго тримала листа, не наважуючись відкрити, бо вже знала: всередині знову буде прохання, замасковане під каяття…
