Знову потім хтось до нас прийде з’ясовувати стосунки? Тобі самій це не набридло?
Варвара знімала туфлі, кидала сумку на стілець і невдоволено мружилася.
— Мамо, тільки не починай. Я нікого силоміць не тягну. Мирон сам приходить. Я його за рукав не тримаю.
— У нього сім’я!
— Значить, там йому не так уже й добре, — байдуже відповідала Варвара. — Від хорошого життя наліво не дивляться. Втомиться від свого вічного пиля́ння — піде й одружиться зі мною.
Клавдія Матвіївна криво всміхалася.
— Скільки разів ти вже це казала? Один обіцяв, другий клявся, третій мало не завтра збирався пакувати валізи. І де вони тепер? Варю, тобі скоро сорок. Час уже не казками себе годувати, а думати про нормальне життя. Хоч роботу б знайшла.
— Не для того я народилася, щоб за дрібні гроші спину гнути, — відрізала Варвара. — Мені потрібен чоловік, який про мене дбатиме. А працювати нехай ті, кому більше нічим утримати біля себе чоловіка.
Такі розмови повторювалися знову й знову. Мати злилася, донька грюкала дверима й ішла до себе, а за день усе поверталося на колишнє місце.
Варвара справді хотіла заміж. Не просто жити з чоловіком, не бути тимчасовим захопленням, не чекати чужих рішень, а здобути офіційний статус, дім, упевненість у завтрашньому дні. Але відповідної людини поруч не з’являлося. Вільні чоловіки їй не подобалися, ті, хто подобався, були невільні або надто обережні. Чим далі минав час, тим сильніше Варвару тривожила думка, що вона може залишитися ні з чим.
Вона навіть почала замислюватися про переїзд до великого міста. Там, як їй здавалося, легше почати спочатку: більше можливостей, більше чоловіків, ніхто не знає минулого, ніхто не шепочеться за спиною. Тільки для переїзду потрібні були гроші, а грошей у неї не було.
Одного разу приятелька, якій Варвара часто скаржилася на свою долю, несподівано сказала:
— А ти чому на Семена Ілліча уваги не звертаєш?
