Варвара спершу навіть не зрозуміла, про кого йдеться.
— На якого ще Семена Ілліча?
— На вдівця. Дім у нього міцний, господарство в порядку, живе не бідно. Сам спокійний, охайний, зараз не п’є, зовсім сам. Чим не варіант?
— Ти знущаєшся? Він старший за мене майже на ціле життя.
— Не на ціле життя, а років на двадцять із гаком, — спокійно заперечила приятелька. — Зате виглядає він краще за багатьох молодих. І потім, що для тебе важливіше — пристрасть чи надійність?
Варвара замислилася. Приятелька відразу це помітила й заговорила тихіше:
— Дивися сама. Поживеш із ним, будеш хорошою дружиною. А потім дім залишиться тобі. Він уже людина немолода. Ніхто не вічний.
Ці слова зачепили Варвару сильніше, ніж вона хотіла показати.
— У нього донька є, — згадала вона. — Ольга.
— Ну і що? У доньки своя сім’я. Навіщо їй зайвий дім? Ти з нею лагідніше, покажи, що про батька дбаєш, зроби вигляд, що хочеш миру. Може, вона ще й сама вирішить, що тобі потрібніше.
Варвара мовчала, але думки вже закрутилися швидко й жадібно. Вона побачила себе господинею в домі Семена Ілліча. Уявила, як проходить кімнатами, переставляє меблі, вирішує, що залишити, а що викинути. Потім в уяві постали продаж дому, велика сума, нові речі, нове місто, нове життя, де ніхто не посміє нагадувати їй про минуле.
— Значить, так і зроблю, — нарешті промовила вона, і в голосі з’явилася холодна діловитість. — Почну завтра. Тільки треба обережно, щоб не сполохати.
Семен Ілліч спочатку не міг зрозуміти, чому Варвара раптом стала так часто траплятися йому на очі. То приносила банку варення й казала, що вони з матір’ю наварили забагато. То зупинялася біля хвіртки й питала, чи не допомогти по господарству. То раптом цікавилася, як він живе сам, чи не важко йому вечорами, чи не сумно в порожньому домі.
Він відповідав чемно, але тримався насторожено. Після смерті Анни Єгорівни будь-яка жіноча увага здавалася йому незручною й чужою. Він відвик від того, щоб жінка зазирала йому в очі, хвалила його руки, помічала доглянуте подвір’я й казала, що він іще зовсім не старий.
Чутки про Варвару до нього, звісно, доходили. І не раз. Але Семен Ілліч не любив судити людей із чужих слів. Він завжди вважав, що в чужому житті збоку нічого до пуття не розбереш. Де правда, де злоба, де заздрість — хто скаже? Та й навіщо йому було думати про те, з ким Варвара зустрічалася раніше?
