Удома рішення Андрія викликало не менший спротив. Дізнавшись про підготовку до від’їзду, мати Ірини, Тамара Іванівна, приїхала зі своєї однокімнатної квартири на іншому кінці міста й влаштувала скандал, який чули всі мешканці комуналки. Їй виповнилося шістдесят три. Воєнні роки вона зустріла дитиною, втратила батька й старшого брата, а потім усе життя пропрацювала на кондитерській фабриці. Попри всі труднощі рідне місто лишалося для неї єдиним місцем, де донька й онуки могли бути в безпеці.
— Ти везеш дітей до зовсім чужих людей! — кричала вона. — Ніби нашої родини й пам’яті про неї для тебе більше немає!
Ірина намагалася пояснити, що минуло багато років, що йдеться не про колишню війну, а про можливість урятувати майбутнє хлопців. Але для Тамари Іванівни слово «чужий» і далі означало «небезпечний». Цей зв’язок закріпився в її свідомості страхом, втратами й голодом; жоден довід дорослої доньки не міг його зруйнувати. Після сварки мати цілий місяць не дзвонила й не приходила. Ірина набирала її номер щовечора, слухала довгі гудки й клала слухавку.
Андрій бачив, як дружина розривається між ним і матір’ю. Однієї ночі, коли діти заснули, Ірина повернулася до стіни й запитала:
— Може, зупинимося? Ми ж якось жили раніше. І далі проживемо.
— Як саме? — тихо відповів Андрій. — Сьогодні ти дві години простояла по молоко й повернулася ні з чим. Олексій носить черевики, з яких виріс. Мишко вечеряє хлібом із сіллю, а я не знаю, коли отримаю зароблене. Це і є твоє «якось»?
Ірина довго мовчала. Вона не погодилася вголос, але й не попросила чоловіка забрати документи. Андрій зрозумів: попри страх і біль, вона залишиться поруч.
Наступною перешкодою стали витрати на дорогу. Потрібної суми в родини не було, і Андрій почав продавати все, що ще мало цінність. Старий чорно-білий телевізор віддали за невелику суму. Зібрання класиків та енциклопедію — ще дешевше. Майже нове зимове пальто Ірини, яке вдягали лише з особливих нагод, пішло слідом за книжками. Потім Андрій розлучився зі студентським фотоапаратом.
Кожна зникла річ залишала на стіні чи підлозі світлий слід і нагадувала про відрізаний шматок колишнього життя. Кімната порожніла, однак просторішою не ставала. Навпаки, здавалося, що голі стіни підступають дедалі ближче.
Найважче зміни переживав Олексій. На той час йому було тринадцять. У школі лишалися друзі — Денис Савчук і Олег Бондар, з якими він ганяв у дворі м’яча й обговорював майбутнє. Йому подобалася Христина Мазур із паралельного класу, русява дівчинка з ластовинням. Поруч із нею Олексій забував найзвичайніші слова, а вчити мову невідомої країни тим більше не хотів.
Коли батько остаточно повідомив про від’їзд, син уперше накричав на нього:
— Я нікуди не поїду! Тут мій дім, школа, друзі. Навіщо мені ваша чужа країна?
Андрій не став підвищувати голос у відповідь. Він посадив Олексія поруч і розповів усе, про що раніше мовчав: про бабусю Марію, нічне виселення, товарний вагон, барак у далекому степовому краї й метрику, заховану в шкатулці. Пояснив і інше: залишившись тут, він уже не може обіцяти синам навіть того, що завтра на столі буде їжа.
Олексій вислухав батька, пішов у свій куток за шафою й кілька годин лежав обличчям до стіни. Вранці він, як і раніше, ні з ким не розмовляв. Але коли за сніданком Мишко спитав, чи продається там морозиво, старший брат буркнув:
— Напевно, продається.
Фраза прозвучала сердито, однак Андрій почув головне: Олексій уже сказав не «у них», а «там». Отже, син уперше припустив, що все-таки поїде разом із родиною…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
