Вранці 23 серпня 1989 року на заводській прохідній Андрія зупинив заступник керівника відділу кадрів — невисокий лисуватий чоловік, який ніколи не зустрічав рядових інженерів біля входу. Він тримав під пахвою теку й говорив незвично сухо:
— Андрію Васильовичу, зайдіть до мене. Треба дещо обговорити.
За самим тоном Андрій зрозумів: про заяву до іноземного консульства дізналися. На закритому підприємстві ретельно відстежували дії співробітників, допущених до конфіденційних документів. Намір виїхати за кордон автоматично запускав внутрішню перевірку. Для керівництва інженер із таким допуском не міг просто зібрати валізи й зникнути.
Кабінет кадровика виявився душним і тісним. За столом разом із господарем сидів незнайомий чоловік у сірому костюмі. Він майже не рухався й дивився надто уважно. Розмова тривала близько сорока хвилин. Прямих погроз не прозвучало, зате наслідки описували досить ясно. Андрієві нагадували про професійні перспективи, майбутню реорганізацію, нові замовлення й підвищення зарплат. Незнайомець час від часу запитував, коли подано заяву, де отримано архівні довідки і чи допомагав хтось збирати документи.
Андрій відповідав коротко й спокійно. Роки заводської роботи навчили його під тиском триматися фактів і не показувати хвилювання. Наприкінці заступник кадровика перестав ходити манівцями:
— Ви маєте розуміти: якщо процес триватиме, підприємство перегляне ваш допуск, а можливо, і посаду, яку ви обіймаєте.
Він розумів. Спершу переведення на менш кваліфіковану роботу, потім звільнення — саме це стояло за обережним формулюванням. Андрій кивнув і вийшов. Уже наступного дня новина розійшлася цехами й відділами. Черненко подав документи. Черненко збирається за кордон. Ніхто не вимовляв слова «зрадник», однак воно ніби висіло в коридорах, відчувалося сильніше за запах мастила й металу.
Люди, з якими він роками обідав у їдальні, почали вибирати інші столи. Сергій Миколайович, майстер дільниці й давній товариш по риболовлі, зустрівши Андрія, опустив очі й пройшов повз без вітання. Лише літній слюсар Матвій Григорович, який сам колись отримав відмову на виїзд, підійшов до нього в курилці. Переконавшись, що поруч нікого немає, він неголосно сказав:
Відчуження колег ранило сильніше за офіційну розмову. З деякими Андрій ділив зміни п’ятнадцять років, допомагав їм виправляти креслення, їздив на риболовлю й відзначав родинні свята. Тепер знайомі обличчя відверталися, ніби одна заява перекреслила все попереднє життя. Кожен такий погляд нагадував, що шляху назад стає дедалі менше, однак водночас зміцнював його рішення: місце, де людину викреслюють лише за спробу вибрати майбутнє, вже не могло дати цього майбутнього дітям.
— Не відступай. Їдь і назад не озирайся. Тут уже нічого чекати…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
