Андрій зібрав в одну теку метрику матері, архівні копії, довідку про зміну імені, її свідоцтво про шлюб і власне свідоцтво про народження. У червні 1988 року він поїхав до консульства країни предків, що містилося в столиці. Черга біля будівлі почала збиратися ще до світанку. У ній стояли такі самі нащадки переселених родин — люди з великих міст, степових районів і північних селищ. Коріння, яке вони десятиліттями приховували, раптом могло відчинити їм двері в нове життя.
Молодий співробітник в окулярах прийняв документи й неквапливо переглянув кожен аркуш. Рідною для Андрія мовою він говорив із помітним акцентом. Нарешті чиновник закрив теку й пояснив, що перевірка може тривати від шести місяців до двох років.
— А якщо все підтвердиться? — запитав Андрій.
— Тоді дозвіл на переселення отримаєте ви, ваша дружина і обидві дитини.
На вулиці Андрій опустився на лаву біля консульства й майже пів години дивився перед собою. Він ще нічого не виграв, але вперше зробив крок, який уже не можна було скасувати одним переляканим сумнівом. Потім підвівся, дістався вокзалу й поїхав додому. У комунальній кімнаті Ірина в цей час перешивала чуже плаття за зовсім невелику плату й не знала, що чоловік уже прочинив двері, за якими на них чекало інше життя…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
