На текстильній фабриці біля приймального центру Андрій переносив важкі рулони, завантажував машини й після зміни відмивав обладнання. П’ятнадцять років за креслярським столом не підготували його до такого навантаження. Надвечір німіла спина, нили плечі, гули ноги, а сходами до кімнати він піднімався, тримаючись за поручні. І все ж щоранку знову виходив на зміну й жодного разу не поскаржився. Зароблені гроші здавалися йому цеглинами в невидимій стіні, яку він зводив між голодним минулим і майбутнім дітей.
У центрі родина прожила чотири місяці. За цей час Черненки пройшли медичний огляд, реєстрацію, оформили право на постійне проживання й отримали документи переселенців. У лютому 1991 року їм видали направлення до невеликого міста на півдні країни.
Андрій знайшов його на карті: маленька цятка біля невисоких гір, близько вісімдесяти тисяч мешканців, кілька текстильних підприємств і університет.
— Звідти буде ще далі до всього знайомого, — сказав він дружині.
Ірина подивилася на карту й стомлено всміхнулася:
— Ми й так уже далеко. Хіба тепер має значення, в якій саме точці?
У день від’їзду світило сонце. Чотири валізи завантажили в рейсовий автобус. Мишко довго махав приятелеві із сусіднього блоку. Олексій зайняв місце біля вікна, надягнув навушники й увімкнув касету улюбленого гурту. Десь він роздобув старий плеєр і тепер слухав один запис по колу, ніби музика могла заглушити те, що відбувається.
Автобус рушив. Приймальний центр — перший казенний дім їхнього нового життя — лишився позаду. Попереду лежало місто, назву якого ніхто з Черненків іще не вмів правильно вимовляти. Згодом воно стане для них рідним, але поки що родина не знала, що саме на його бездоганно чистих вулицях, серед охайних будинків і привітних вітрин, на них чекають найтяжчі випробування перших років…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
