Життя без прикрасНа текстильній фабриці біля приймального центру Андрій переносив важкі рулони, завантажував машини й після зміни відмивав обладнання. П’ятнадцять років за креслярським столом не підготували його до такого навантаження. Надвечір німіла спина, нили плечі, гули ноги, а сходами до кімнати він піднімався, тримаючись за поручні. І все ж щоранку знову виходив на зміну й жодного разу не поскаржився. Зароблені гроші здавалися йому цеглинами в невидимій стіні, яку він зводив між голодним минулим і майбутнім дітей.
У центрі родина прожила чотири місяці. За цей час Черненки пройшли медичний огляд, реєстрацію, оформили право на постійне проживання й отримали документи переселенців. У лютому 1991 року їм видали направлення до невеликого міста на півдні країни.
Андрій знайшов його на карті: маленька цятка біля невисоких гір, близько вісімдесяти тисяч мешканців, кілька текстильних підприємств і університет.
— Звідти буде ще далі до всього знайомого, — сказав він дружині.
Ірина подивилася на карту й стомлено всміхнулася:
— Ми й так уже далеко. Хіба тепер має значення, в якій саме точці?
У день від’їзду світило сонце. Чотири валізи завантажили в рейсовий автобус. Мишко довго махав приятелеві із сусіднього блоку. Олексій зайняв місце біля вікна, надягнув навушники й увімкнув касету улюбленого гурту. Десь він роздобув старий плеєр і тепер слухав один запис по колу, ніби музика могла заглушити те, що відбувається.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.