Так у тяжких думках і турботах про чотирилапих підопічних минув майже рік. Віра Семенівна не померла. Вона продовжувала жити. Отже, так було завгодно Богові. Мабуть, Олексій і Петро ще не готові були прийняти її до себе. Тоді вона просто буде поруч із ними. На цвинтарі.
На календарі лишалися три останні листки.
Віра Семенівна почала збиратися. Усі її речі вмістилися в одну стару сумку. В іншу вона поклала корм для своїх вірних друзів. Дорога на цвинтар пролягала через пустир, але поруч із чотирма собаками, які будь-якої миті були готові захистити її, бабусі не було страшно.
Починався літній ранок. Сонце ще не зійшло, але небо вже світлішало.
«Мої, мабуть, уже прокинулися», — подумала вона й ледь усміхнулася.
Раніше Олексій завжди вставав рано. Потім цю звичку перейняв і Петро. Чоловік часто казав: «Якщо довго спати, можна все життя проспати. Часом розкидатися не можна. Він безцінний».
— Ось я й прийшла, рідні мої, — прошепотіла Віра Семенівна біля пам’ятника. — Тепер завжди буду поруч.
По її зморшкуватих щоках покотилися сльози. Стільки років минуло, а вона все ще пам’ятала кожну хвилину того страшного дня, коли стояла на цьому самому місці й проводжала найдорожчих людей в останню путь.
Увесь день вона працювала біля могил, хоча вони й без того були доглянуті. Протирала пам’ятник, прибирала траву, поправляла квіти, тихо розмовляла з чоловіком і сином.
— Геть утома, — сказала вона сама собі, ледве тримаючись на ногах.
Віра Семенівна все життя була працьовитою і ніколи не звикла скаржитися. Не збиралася скаржитися й тепер. Єдине, що її тривожило, — де можна помитися й привести себе до ладу. Вона не хотіла перетворюватися на брудну, неохайну безхатьку. Але й тут знайшла вихід…
