Неподалік був невеликий притулок для нужденних, а поруч — вокзал, де можна було вмитися. Саме туди вона й вирішила піти.
— Ходімо, мої хороші, — сказала вона собакам.
І всі п’ятеро мовчки попрямували до виходу з цвинтаря.
Повернулися вони вже затемна. У темряві легше було лишитися непоміченими.
— Ну що, пора влаштовуватися на нічліг, — тихо сказала Віра Семенівна.
Вона дістала із сумки стару ковдру, розстелила її на траві поруч із пам’ятником. Зверху накинула на себе тонку накидку. Ось і вся постіль.
Бабуся обережно лягла. Собаки вмостилися навколо неї з усіх боків, притискаючись теплими тілами, щоб захистити господиню від нічної прохолоди.
Вона заснула швидко, майже по-дитячому. Уві сні їй здалося, що поруч сидять Олексій і Петро.
— Вірочко, здрастуй, — сказав чоловік. — Бачу, як тобі тяжко. Але ти в мене сильна. Ти завжди давала собі раду з бідою. І тепер даси раду, рідна. До нас тобі ще рано. Скоро сама зрозумієш чому. Усе буде добре.
— Матусю, ми тебе любимо, — озвався Петро. — Живи, дорога. Ми поруч. Ми будемо тебе оберігати. Прости, що тобі довелося стільки страждати. Скоро закінчиться ця чорна смуга. У твоєму житті ще буде радість. А потім, коли прийде час, ми знову будемо разом.
Коли Віра Семенівна розплющила очі, їй на мить здалося, що вона вже в раю. Над головою розливалося сліпучо-блакитне небо, сонце м’яко зігрівало обличчя, а на душі було так тихо й світло, ніби сам Господь торкнувся її руки.
Лише коли поруч заворушилися собаки, розминаючи затерплі лапи, бабуся зрозуміла: вона все ще тут, на землі. Але відчуття спокою, благодаті й тихої радості лишилося з нею…
