Ранок почався для неї з несподіваного полегшення, і весь день минув так само мирно. Здавалося, кохані люди незримо перебувають поруч. Звісно, Віра Семенівна не забувала і про своїх чотирилапих друзів. Головне для неї було одне: щоб вони були ситі й здорові.
Сидіти без діла вона не вміла. Того дня вона до блиску відмивала пам’ятник. А в другій половині дня, як і напередодні, разом із собаками вийшла за межі цвинтаря — пройтися, вмитися, привести себе до ладу.
Збоку це мало дивний вигляд: маленька сухенька бабуся і чотири великі пси, що крокують поруч. Перехожі озиралися, здивовано дивилися, дехто не соромився крутити пальцем біля скроні. Але Віру Семенівну це вже майже не зачіпало. Вона знала, що багато хто вважає її несповна розуму.
Тривожило інше. Зранку вона почала покашлювати. Мабуть, далася взнаки ніч, проведена на землі. Надвечір кашель посилився. А колись давно вона тяжко перенесла запалення легень. У її віці нова хвороба могла стати справжньою бідою.
Уночі почався дощ. Дрібний, холодний, неприємний, затяжний. Але Віра Семенівна все одно розстелила свою нехитру постіль і лягла. Собаки щільно обступили її, намагаючись зігріти. Та від дощу це не рятувало. Ковдра й одяг швидко промокли, собача шерсть теж стала мокрою.
Щоб краплі не били по обличчю, бабуся втупилася головою в бік одного з собак і провалилася у важкий, уривчастий сон.
Уранці визирнуло сонце, наповнюючи землю теплом. Собаки давно прокинулися. Але Віра Семенівна не розплющувала очей. Пси відразу відчули недобре. Бабуся дихала ледь чутно, з хрипами.
Собаки схопилися й кинулися шукати людей, ніби розуміли: потрібна допомога, і терміново.
Вони, звісно, не знали, що сторож Ілля і начальник цвинтаря Олег Миколайович напередодні поставили біля пам’ятника маленьку камеру, щоб з’ясувати, хто з’являється тут ночами. У той момент Віра Семенівна була в місті й не підозрювала, що місце біля могил тепер перебуває під наглядом. Уранці Ілля збирався подивитися запис і нарешті зрозуміти, що ж так налякало його в перше чергування.
Але подивитися він не встиг…
