Під ранок Ілля задрімав і прокинувся від гучного гавкоту просто біля сторожки.
— Та що вам тут треба? Надоїли вже! — роздратовано крикнув він.
Про всяк випадок він схопив лижну палицю, незрозуміло навіщо поставлену в кутку, і розчинив двері.
На порозі стояли чотири величезні пси. Вони не гарчали й не кидалися. Тільки дивилися на нього так тривожно й благально, що Ілля розгубився.
Один пес обережно потягнув його зубами за штанину, ніби показуючи: треба йти. Негайно.
«Значить, щось сталося, — майнуло в Іллі. — Просто так дворові собаки не будуть так переживати за людину».
Він більше не став роздумувати й пішов за ними.
Те, що Ілля побачив біля могили, вразило його до глибини душі. На мить у нього відібрало мову. Він навіть уявити не міг, до якого відчаю має дійти людина, щоб оселитися на цвинтарі.
Спершу йому здалося, що літня жінка вже не подає ознак життя. Вона майже не дихала. Пульс ледь прощупувався. Але за кілька секунд Ілля вловив слабке серцебиття й одразу викликав швидку.
На щастя, медики приїхали швидко. Бабусю поклали на ноші й понесли до машини. Собаки металися поруч, не знаходячи собі місця від тривоги. Вони намагалися застрибнути в швидку слідом за господинею.
— Ви що, з глузду з’їхали? Приберіть звідси своїх вовкодавів! — роздратовано кинув лікар Іллі.
Собаки протяжно завили, а потім із гучним, душероздираючим гавкотом кинулися навздогін машині, що від’їжджала. Навіть Ілля, людина грубувата й не надто сентиментальна, не зміг стримати сліз.
Віру Семенівну привезли до лікарні майже непритомною. Прогнози лікарів були тяжкими. Раптовий інсульт на тлі стрімко розвиненої двобічної пневмонії міг закінчитися найстрашнішим…
