Два місяці жінка провела в реанімації. Медичний персонал майже не вірив, що в такому віці можна впоратися з такою хворобою. Але, на загальну радість, Віра Семенівна все ж почала поволі приходити до тями. Через три тижні після стабілізації її перевели з реанімації до звичайної палати.
За весь час у лікарні ніхто з родичів її не шукав. Медсестри тільки тихо перемовлялися між собою:
— Отак живеш, нікому зла не робиш, а потім опиняєшся викинутою на цвинтар.
Якби вони знали, наскільки близькі до правди, то, мабуть, самі б злякалися своїх слів.
Коли Віра Семенівна почала потроху говорити, хоч і плутаючи слова після хвороби, лікар запитав, чи є в неї рідні. Жінка у відповідь розплакалася й заперечно похитала головою. Про себе вона розповідати не хотіла. Тільки знову й знову питала:
— Де мої собачки? Як вони без мене? Хто їх годує?
— Не хвилюйтеся, Віро Семенівно, — заспокоювали її медсестри. — Знайдуться ваші собачки. Не пропадуть.
Головний лікар Валерій Матвійович уже чув про дивну бабусю, яку знайшли на цвинтарі. Він був людиною відповідальною й небайдужою до чужої біди.
«Куди вона піде після виписки? Знову на цвинтар? Ні, так не можна. Треба, щоб поліція розібралася».
Наступного дня до лікарні приїхав інспектор Андрій Лебедєв.
— Тільки недовго, Андрію Сергійовичу, — попередив лікуючий лікар. — Пацієнтка ще дуже слабка…
