Першого пса, худого й ледь живого, вона знайшла біля сміттєвих баків рік тому. Він був настільки слабкий, що не міг навіть підняти голову. Віра Семенівна назвала його Бімом, виходила, вигодувала, відігріла.
Потім з’явилися ще троє — Найда, Грім і Рудий. Вони теж гинули на вулиці від голоду й холоду. Бабуся не змогла пройти повз. Вона годувала їх, лікувала, витрачала на них майже всю свою маленьку пенсію.
Собаки відповідали їй тим, чого вона давно не отримувала від людей: відданістю, теплом і справжньою любов’ю. З ними Віра Семенівна коротала дні й уже не почувалася такою самотньою.
— Дякую вам, мої хороші, — казала вона, гладячи кудлаті голови. — Хоч ви мене не кидаєте.
Сусіди її доброти не розуміли.
— Зовсім баба з глузду з’їхала, — шепотілися в під’їзді. — Через її вовкодавів додому страшно заходити.
Хтось говорив це за спиною, хтось кидав злі слова просто в обличчя. Але все це було ніщо порівняно з болем, якого завдав рідний онук. За законом Вірі Семенівні не було чого боятися. Квартира належала їй, і будь-який суд став би на її бік. Але Роман так залякав бабусю, що вона здригалася від кожного гучного грюкоту дверей і навіть думати не могла про поліцію чи суд.
Для більшого страху він повісив на стіну календар і змусив її щодня відривати листок. Кожен зірваний листок означав одне: відведений рік добігає кінця, а разом із ним закінчується і її право залишатися у власній квартирі.
Віра Семенівна вирішила твердо: вона не чекатиме дня, коли Роман повернеться. Вона піде раніше. Тільки не в будинок для літніх. Вона піде до своїх любих — до чоловіка Олексія й сина Петра…
