— усміхався Петро. — Вона красива, розумна. Я її кохаю.
Віра Семенівна була м’якою людиною і ніколи не тиснула на сина. Раз він обрав — значить, треба прийняти. Але материнське серце, як виявилося, не помилилося.
Лариса недовго горювала після смерті чоловіка. Уже за три місяці вона взялася влаштовувати особисте життя. Маленький Роман був їй майже не потрібен. Його виховували вулиця, двір і сумнівні компанії, куди він потрапляв дедалі частіше. Так і виріс — грубим, ледачим, нахабним, без поваги до старших і без совісті.
Іноді Лариса намагалася відправити сина на літо до Віри Семенівни, щоб він не заважав її черговому роману. Але нічого доброго з цього не вийшло. Роман не витримував у бабусі й трьох днів.
— Ця вчителька мене дістала, — скаржився він матері. — Тільки й чую: вчися, займайся, людиною виростеш. Забери мене від неї.
Роки минули. Лариса тепер жила в селі з п’ятим за ліком чоловіком. Їй, як і раніше, не було діла ні до сина, ні до Віри Семенівни. Зате Роман раптом згадав про бабусю. Через десятиліття він з’явився до неї посеред літа. Тільки прийшов не провідати стареньку, а вимагати квартиру.
Щойно переступивши поріг і побачивши Віру Семенівну, він одразу зірвався на крик:
— Тобі давно місце на цвинтарі! Майже дев’яносто років, а ти все ще живеш. Ні собі, ні людям. У моїх друзів старі давно квартири залишили, а я все чекаю. Нам з Інною скоро по п’ятдесят, а свого житла немає. По орендованих кутках тиняємося. А тобі квартиру колись просто так дали. Краса! Отже, слухай сюди: даю тобі останній рік. Думай. Або будинок для літніх, або рай.
— Ромочко, — прошепотіла Віра Семенівна, — але ж я ще жива. Мене до раю поки не приймуть.
— Не доводь до гріха, — зло сказав він. — Іди по-доброму. А то голодом заморю, ще гірше буде. І не здумай до поліції бігти. У мене там такі знайомі, тобі й не снилося. Допоможуть мені, а не тобі.
Віра Семенівна розплакалася від приниження й безсилля. Онук поїхав, а вона лишилася сама зі своїм страхом. Навіть розповісти не було кому. Подруги-сусідки, з якими вона колись ділилася бідою, давно померли або роз’їхалися. Цього року їй виповнилося вісімдесят вісім.
Хто б міг подумати, що на схилі життя її найвірнішими друзями стануть звичайні дворові собаки….
