— Не накручуй себе завчасно. Сьогодні все стане ясно.
Удень серед відвідувачів цвинтаря ніхто не звернув уваги на маленьку сухеньку бабусю в старому одязі, що зовсім не пасував до погоди. Вона повільно підійшла до пам’ятника, зупинилася і всім тілом притулилася до холодного каменю.
Потім почала цілувати фотографії. Точніше, те, що від них залишилося. Обличчя рідних людей майже стерлися від часу, вітру й дощу. Але з її пам’яті вони не зникли. Для неї чоловік і син усе ще були поруч — живі, кохані, рідні, ніби лихо сталося не сорок із гаком років тому, а тільки вчора.
Бабусю звали Віра Семенівна.
В один страшний рік вона втратила і сина, і чоловіка. Її син Петро загинув у гарячій точці, в нерівному бою. А за місяць після його смерті зупинилося серце чоловіка Олексія. Він не витримав горя, що обвалилося на їхній дім.
Але самій Вірі Семенівні доля приготувала випробування ще тяжче. Єдиний онук Роман поховав її живцем. Не в землі — у страху, самотності й приниженні. І бабуся досі не могла зрозуміти, за що їй випало таке покарання.
Усе життя Віра Семенівна пропрацювала вчителькою у школі. Жила вона в квартирі, яку колись отримала від держави за великий стаж і чесну працю. За давніх часів таке траплялося: людям, які багато років віддали одній професії, справді надавали житло.
Після смерті чоловіка й сина вона зуміла не зламатися. Жила далі заради пам’яті про близьких і заради онука Ромочки — сина її Петрика, останньої кровиночки. Тільки ні невістка Лариса, ні сам Роман близькості з нею не шукали.
Від самого початку, коли Петро привів Ларису знайомитися, серце Віри Семенівни тривожно стиснулося.
— Недобра вона, Петрику, ой недобра, — обережно сказала вона синові. — Їй би тільки гуляти та веселитися. А душевності я в ній не бачу.
— Мамо, ну що ти таке кажеш?
