— Це правда. І з’ясувалося все завдяки моєму товаришеві по службі Ігорю. Його батько, Степан Андрійович, служив разом із вашим сином Петром. Вони були друзями й ділилися навіть найпотаємнішим. Виявилося, ще до від’їзду в гарячу точку сім’я Петра з Ларисою фактично розпалася. А невдовзі він познайомився з Ніною, скромною дівчиною з села. Вони збиралися розписатися, коли Петро повернеться. Але не встигли…
Андрій зробив паузу й продовжив:
— Ніна була на похороні Петра, але не наважилася підійти до вас. Вона знала, що ви людина строгих правил, що не визнавали випадкових зв’язків і цивільного шлюбу. Злякалася. Перед від’їздом Петра вона завагітніла. Уже після його загибелі народила сина Дениса. Тепер у Дениса троє дітей. Це ваші правнуки.
По обличчю Віри Семенівни текли сльози. Вона навіть не намагалася їх зупинити, бо вперше за довгі роки це були сльози щастя. Вона ні на мить не засумнівалася в словах Андрія.
— Віро Семенівно, — схаменувся він, — я ж вам фотографії приніс.
Бабуся взяла перший знімок і завмерла. З фотографії на неї дивився Петро.
— Це Денис, син Петра, — пояснив Андрій, помітивши її приголомшений погляд.
— Як же схожий на Петрика, — прошепотіла вона.
— А ось іще фото. Єдиний знімок Петра й Ніни.
Руки Віри Семенівни затремтіли, коли вона взяла дорогоцінну фотографію.
— І ще одна. Це Денис із дружиною та дітьми.
Бабуся дивилася на щасливу родину й не могла надивитися.
— Вони живі?
