— Звісно, Віро Семенівно. Усі живі. І Ніна, і ваш онук, і правнуки. Усі дуже хочуть із вами познайомитися.
Два дні до виписки промайнули непомітно. Віра Семенівна була в такому піднесеному настрої, що їй самій здавалося: вона помолодшала років на п’ятнадцять. Провести її вийшов майже весь персонал лікарні.
Коли вона побачила, хто чекає на неї біля виходу, серце ледь не вистрибнуло з грудей. До неї з усіх лап мчали її улюблені чотирилапі друзі. Їхній радості від зустрічі з господинею не було меж.
А потім на неї чекало справжнє диво — добрі, красиві люди, які дуже скоро стануть для неї найближчими й найдорожчими.
Віра Семенівна згадала слова чоловіка й сина про те, що попереду на неї чекає велика радість. І ця радість прийшла — величезна, світла, безмежна. Вона підвела очі до неба й прошепотіла:
— Дякую вам, мої любі.
Тієї миті землю залило яскраве сонячне світло. І Віра Семенівна зрозуміла: попри все пережите, вона все-таки щаслива.
