Роман із Вадимом з’явилися на дев’ятий день. Максим зустрів їх біля ліфта. Роман був у короткій шкіряній куртці й увесь час перекладав ключі від машини з однієї долоні в іншу. Вадим приніс пакет бананів із супермаркету внизу; окуляри й уся його акуратність ніби не мали стосунку до лікарняної метушні.
— Ти тут оселився, чи що? — кинув Роман.
На порозі палати обидва затрималися й подивилися спершу в бік вікна. Потім Вадим поставив банани на тумбочку, а Роман голосно взявся підбадьорювати бабусю, ніби вона погано чула:
— Ну ти нам влаштувала! Мати на таблетках, усі на нервах. Давай уже одужуй.
— Знаю, — відповіла Надія Василівна.
Роман пошукав очима місце, не знайшов і залишився стояти. Вадим умостився на краєчку вільного сусіднього ліжка, поправив окуляри. Заговорив неголосно, з вибачливою ввічливістю. Поки бабуся тут, квартира стоїть порожня, без нагляду. Він хотів би уточнити, де зберігається документ із відомостями про зареєстрованих мешканців.
— У правій шухляді серванта. Тобі вона навіщо?
— Раптом знадобиться довідка, краще заздалегідь знати.
Вадим усміхнувся. Залишалося ще запитання, яке він хотів поставити заодно, щоб не приходити вдруге:
— Довіреність комусь видавали? Якщо треба в банк сходити чи документи отримати, а ви не можете?
Шурхіт пакета в Марії Олексіївни обірвався. Роман уже стояв біля виходу й додав своє запитання:
— А зареєстрований хто в тебе? Крім тебе самої нікого? Точно?
— Нікого.
— От і добре.
Телефон у його руці клацнув рази зо три. У кадр по черзі потрапили вікно, стіна, двері.
— Навіщо знімаєш?
— Матері покажу, в яких ти тут умовах.
Максим і сам не зрозумів, чому подивився на час, коли вони з’явилися. Коли двері зачинилися, знову глянув на годинник. Вісім хвилин. Він вийшов слідом і наздогнав Вадима в коридорі.
— Ти хоч спитай, що з квотою. Кардіолог, ендокринолог, флюорографія — всього не встигаю сам. Відпустка в мене за власний рахунок, і безкінечно вона не триватиме.
Вадим зняв окуляри, дихнув на лінзу, витер її шарфом.
— Максе, ну вибач. Ти взявся бути найдобрішим, тобі й займатися. У мене іпотека й двоє дітей.
Надівши окуляри, він додав:
— І менше крутися біля неї. Ще вирішать, що в тебе свій інтерес.
Увечері у відділенні погасили загальне світло. Над дверима лишилися чергові лампи, бабуся задрімала. Максим узявся за її тумбочку й під рушником, поруч із коробкою для термометра, побачив знайому клейончасту записну книжку. Потерті кути, розтягнута гумка. Він збирався подивитися телефони, але до останніх сторінок одразу не дійшов.
Попереду стояли дати. Після кожної — короткий запис. За рівними рядками впізнавався почерк людини, звиклої точно рахувати метраж і розкладати лекала. В один день він привіз лампочки, в інший замінив прокладку в кухонному крані. Приїхав із ночівлею, поклеїв шпалери в спальні. Не зміг вибратися через роботу, зате двадцять хвилин говорили телефоном. Доставив дві пачки ліків від тиску.
Сторінки зберігали близько двох років його життя, якому він сам такого значення не надавав. Вихідні як вихідні: дорога, дрібний ремонт, повернення. Половини цих приїздів Максим уже не пам’ятав. А бабуся пам’ятала й кожен відзначала. Він гортав далі, не в силі зупинитися, і ніде не зустрічав інших імен. Ні Романа, ні Вадима, ні Ольги. Може, Надія Василівна записувала тільки його. А може, більше не було чого записувати.
Біля деяких рядків праворуч виднілися олівцеві числа. Максим не зрозумів, що вони означають. Вирішив, що це показники тиску, закрив книжку й знову перетягнув гумкою. Повернув під рушник, намагаючись покласти як було. Потім витягнув ноги зі свого залізного стільця й дивився на світлу щілину під дверима. Так і сидів, поки коридором не прогуркотіла каталка…
