За годину Павло Степанович сам набрав сусідку. Привітався й одразу перейшов до пояснень, рівним діловим голосом, яким розмовляв би з підрядником:
— Галино Іванівно, я зараз на об’єкті. Дачу під ключ робимо, бригада стоїть. Там самих лише матеріалів на два мільйони привезли. Не можу я все це покинути. Давайте я гроші перекажу, а ви купите, що їй треба.
Він говорив про гроші й покупки, про людей на будівництві й роботу, яку не можна кинути. Галина Іванівна відповіла йому про лікарняне ліжко:
— Пашо, її годувати комусь треба, перевертати. Вона під себе ходить. Покупками тут не обійдешся, людина потрібна поруч. Ти розумієш?
— Та розумію я. Завтра з часом розберуся.
До Максима черга дійшла останнім. Його номера в сусідчиному телефоні не було; він знайшовся на останній сторінці бабусиної записної книжки. Галина Іванівна прихопила її з квартири разом із халатом і капцями. Надія Василівна записала номер великими цифрами, з сильним натиском.
Максим не перебивав. Уточнив лише дві речі: лікарню й відділення.
— Скажіть їй зараз же, що я виїжджаю. Нехай знає, не мучиться. Автобусом до вузлової станції, далі нічна електричка. Вранці буду.
— Максимку, тебе з роботи відпустять?
— Робота зачекає.
Начальник цеху дотримувався іншої думки. Заяву Максима на відпустку за власний рахунок він підписувати не квапився, хвилин десять говорив про зупинену лінію. Налагоджувальник один. Хто займатиметься обладнанням? Бабусі не лише в Максима є, в інших теж є рідні, усім може знадобитися відлучитися.
Ці доводи Максим вислухав. Він просив відпустити його за власний рахунок, не вимагаючи оплати, аби тільки дали поїхати. Зрештою начальник поставив підпис. Невдоволено буркнув, що дозволяє їхати, але зажадав тримати телефон увімкненим. Навіть відпустивши, остаточно відпускати не збирався.
Довга дорога складалася з очікування, переїздів і пересадок. В автобусі на вибоїнах деренчав металевий поручень. На вокзалі працював буфет, під стелею беззвучно світився телевізор. У майже порожній нічній електричці тягло сирістю з тамбура й мандаринами від пасажирки через прохід.
Максим віз одноразові пелюшки, капці з гумовою підошвою й зарядку. Провід вибрав довший: яка б розетка не виявилася поруч, до лікарняного ліжка має дотягнутися. У сумці лежала й банка абрикосового варення, передана матір’ю в останню мить. Олена сказала тільки: «Відвези», — і повернулася назад до плити. Про термін поїздки не спитала, слів для бабусі не передала.
До обходу Максим уже зайшов у палату. Кавовий, сильно розбавлений колір стін, чотири ліжка, фікус у майонезному відерці на підвіконні. Бабусю він побачив біля вікна. Ковдра доходила до підборіддя; над нею залишалося маленьке, майже дитяче обличчя. Вона дивилася на двері з таким чеканням, що стало зрозуміло: дивиться давно.
— Бабусю, я тут.
Надія Василівна не відповіла. Тільки витягла руку з-під ковдри й простягнула до Максима. Тримала її на вазі, поки він ішов до ліжка, поки не підійшов зовсім близько й не взяв її долоню у свою. Бабуся зустріла його мовчки, цим єдиним рухом.
Невдовзі Максим орієнтувався в лікарні краще, ніж у цеху. День ділився на процедури й клопоти, а не на ранок і вечір. Біля аптечного кіоску внизу черга збиралася раніше, ніж його відчиняли; відчинення зазвичай затримувалося. Люди гуртом розбирали лікарські карлючки на папірцях. У відділенні був один протипролежневий матрац, уже зайнятий. По інший довелося їхати через усе місто в магазин медтехніки, а потім пів дня припасовувати покупку до панцирної сітки ліжка.
Найважчою частиною виявилася квота. Завідувач, кремезний чоловік із червоними від утоми очима, утретє повторював, що збирати документи зобов’язаний родич. Потрібні висновки кардіолога й ендокринолога за місцем проживання, свіжа флюорографія. Будуть папери — подадуть на комісію.
— І скільки після цього чекати? — спитав Максим.
Той зняв окуляри, помасажував перенісся:
— Тут наперед не скажеш. Їй сімдесят вісім. Кожен тиждень у ліжку працює проти неї. Можете пришвидшити — пришвидшуйте.
У поліклініці талони розбирали за двадцять хвилин. Максим ходив на функціональну діагностику, робив копії, завіряв їх, знову щось копіював. Одного разу все вперлося в неправильну печатку на довідці. До лікарні він дістався вже вночі, сів біля вікна й якийсь час сидів, не знімаючи куртки. Потім підвівся: бабусі треба було змінити пелюшку.
Спати доводилося на залізному стільці з дерев’яним сидінням. До третьої ночі він знайшов положення, в якому хоча б не затікала спина. Спершу чергова сестра не дозволяла йому ночувати в палаті, але потім перестала його виганяти. А Марія Олексіївна з сусіднього ліжка, прооперована тижнем раніше, спостерігала за ним від нудьги. На другий день вона спитала:
— Ти їй онук, чи що? Один до неї ходиш?
— Поки що більше ніхто не приходить, — відповів Максим.
— Тоді мовчи вже.
Марія Олексіївна повернулася до стіни. Увечері Максим повернувся з аптеки, і вона знову заговорила, тепер звертаючись ніби до стелі:
— А в мене троє. І теж усі зайняті, у кожного свої справи. Один от вибрався, двадцять хвилин побув. Я йому: посидь іще трохи. А він мені про парковку — платити за неї треба.
Вона розповіла це тому, хто сам уже ночував біля бабусі на лікарняному стільці. Двадцять хвилин біля сусіднього ліжка скінчилися, а його дні у відділенні тривали.
Молода медсестра Катя навчила Максима перевертати бабусю. Шапочка в неї постійно сповзала, нігті були обгризені, зате рухи лишалися точними. Вона зупинила його руку: не можна тягнути за плече чи за ногу, треба вдвох, через підкладене простирадло, на рахунок.
— Шкодуєте її, от і боїтеся зробити рух. А від цих ривків болючіше. Упевнено, разом. Раз, два. Тепер валик під спину, про нього не забувайте.
За тиждень Катя вже сама першою віталася з ним. Якось змінниця спитала, хто знову в хворої в шостій палаті. Катя далі заповнювала журнал і відповіла:
— Онук. Цей до обходу приходить. Решта тільки в телефонній слухавці турботливі…
