Кілька днів Максим залишався в батька. Вони лагодили старий генератор, пили надто міцну каву й вечорами сиділи в гаражі, де Остап Назарович іноді раптом починав згадувати дружину. Не жалібно і не для того, щоб викликати співчуття. Просто діставав із пам’яті теплі дрібниці: як виточив їй свічник, бо куплений хитався; як оживив швейну машинку, яку вже списали; як вона бурчала, коли він приносив додому чергову залізяку зі словами «майже нова».
Сусіди зазирали з різних приводів: одному нібито терміново знадобився ключ на дванадцять, другому порада щодо мотора, третьому просто було незручно зізнатися, що новини вже розійшлися. На всі запитання Остап Назарович відповідав однаково:
— Максим урятував важку дитину. Решта до справи не стосується.
Дзвінки від родини Білик Максим відправляв у чорний список. Так тривало доти, доки одного разу на екрані не з’явилося ім’я Аліни. Він дивився на нього кілька секунд, відчуваючи не біль, а дивне заціпеніння. Потім відповів.
— Максиме, будь ласка, не клади слухавку, — швидко заговорила вона. Голос зривався, слова налазили одне на одне. — Усе з Віктором… це мама. Вона влаштувала. Я сиділа вдома, плакала, вона хапалася за серце, пила таблетки, кричала, що гості чекають, що ти нас осоромив. Я злякалася. Я не розуміла, що роблю. Я не хотіла так, правда.
— Аліно, зупинися, — сказав Максим.
Вона замовкла. У слухавці чулося тільки нерівне дихання.
— Відповідай мені на одне запитання. Де ти була, поки я оперував п’ятирічного хлопчика?
Пауза вийшла довгою. Не такою, коли людина шукає потрібні слова, а такою, коли відповідь уже відома і від неї нікуди сховатися.
— Вдома, — видихнула вона.
— Тобі не треба було стояти біля операційного стола. Не треба було розуміти діагнози чи сперечатися з твоєю матір’ю в усіх на очах. Треба було приїхати до лікарні, сісти в коридорі й просто сказати: «Я тут». Але ти залишилася вдома. А потім погодилася на чуже кільце. Я не Валентину Петрівну звинувачую, Аліно. Я звинувачую тебе.
Він вимкнув дзвінок і поклав телефон на верстак. Ні задоволення, ні люті в ньому не піднялося. Тільки суха втома, ніби в грудях осів пил після обвалу…
