Дорогою Максим набрав батька.
— Тату, весілля не буде. Я до тебе. Розповім, коли приїду. І приготуй щось, будь ласка. Я такий голодний, що можу почати гризти дверні косяки.
— Прийняв, — після короткої паузи відповів Остап Назарович. — М’ясо поставлю грітися. Косяки не чіпай, я їх своїми руками ставив.
Батько зустрів його у дворі, витираючи руки старою ганчіркою. У гаражі на верстаку лежали ключі, поруч — розібрана залізна деталь. Остап Назарович одним поглядом відзначив утомлене обличчя сина, пом’ятий вигляд, порожні руки й відсутність крові на одязі. Запитань не ставив.
— У гараж, — сказав він. — Зараз зварю каву. Справжню, чорну, щоб ложка в ній думала, перш ніж упасти. Ти таку п’єш, коли життя дає по потилиці.
Усередині пахло металом, старим деревом і машинним мастилом. Максим сів на табурет і розповів усе: ранній дзвінок Кравчука, операцію, ресторан, Савченка, конверт у кафе. Батько слухав, не перебиваючи. Поки син говорив, він затиснув у лещатах залізяку й вів напилком по краю — повільно, рівно, ніби знімав зайве не з деталі, а з самого дня. Лише коли Максим замовк, Остап Назарович відклав інструмент і зробив ковток із надщербленої кружки.
— Я тобі давно казав: дивися не на усмішку, коли все гладко. Дивися, де людина стоїть, коли в тебе летить камінь. Якщо за три роки вона жодного разу не стала поруч, значить, це не дружина. Так, гарна дрібничка на чужому пульті. Натиснули кнопку — повернулася, куди веліли.
— Тату, тільки не починай із «я попереджав».
— Не починаю. Я фіксую результат. Хлопчик живий — ось що головне. Ти зробив те, що мав зробити. Решту пережуєш. Люди, які не вміють тримати слово, йдуть. Діти, яких устигли врятувати, залишаються.
Максим усміхнувся — втомлено, криво, але все-таки живо. Батько помітив цю усмішку й ледь помітно видихнув. Значить, не зламаний. Значить, тримається.
Родина Білик приїхала за дві години. Три дорогі машини стали біля хвіртки так, ніби приїхали брати дім в облогу. Остап Назарович вийшов на ґанок сам і жестом звелів Максимові не показуватися.
Першою до хвіртки підійшла Валентина Петрівна. На її обличчі трималася усмішка, прибита до щік самою лише волею.
— Остапе Назаровичу, добрий день. Ми все обдумали, заспокоїлися. Розумієте, день нервовий, реєстрація, гості, стільки шуму… Вийшло жахливе непорозуміння. Максим же майже член нашої сім’ї.
Батько стояв вище, на сходинці, руки тримав у кишенях робочих штанів. Його голос був рівний і холодний, як край металевої лінійки.
— Зранку ви послали мого сина геть. За кілька годин він став майже рідним. Скажіть, Валентино Петрівно, коли саме у вас зір налагодився?
— Ну навіщо так чіплятися до слів? Усі були на емоціях.
Павло зробив крок уперед.
— Ми приїхали не до вас. Це стосується Максима й Аліни. Нехай вони самі поговорять, без посередників.
— Максима й Аліни більше немає, — відрізав Остап Назарович. — Ваша дочка надягла чуже кільце, гості випили за нову пару, свято продовжилося. Виставу закінчено. Хвіртка зачинена.
Водій Савченка, який увесь цей час мовчки стояв біля паркану, підійшов і ввічливо попросив звільнити проїзд. Валентина Петрівна подивилася на нього, потім на темну машину біля узбіччя, потім на будинок — і по її обличчю було видно, як швидко в голові розсипається попередній розрахунок. За хвилину всі три машини поїхали без жодного гучного слова…
