У двір ресторану в’їхала темна запилена машина. Вона зупинилася біля ґанку так упевнено, що кілька гостей мимоволі подалися назад. Дверцята відчинилися, і на асфальт вийшов той самий літній чоловік із лікарняного коридору: широкоплечий, у темному пальті, з великими важкими руками.
Він підійшов не до Валентини Петрівни й не до натовпу, а просто до Максима. Міцно, по-чоловічому потис йому руку.
— Лікарю. Назар Ігнатійович Савченко. Я власник великого машинобудівного заводу. Матвій — мій онук. Сьогодні ви повернули його звідти, звідки дітей зазвичай уже не повертають.
Прізвище лягло на парковку, як важка металева плита. Розмови обірвалися. Хтось перестав перешіптуватися, хтось завмер із відкритим ротом. Навіть музика із зали стала чутнішою, бо довкола раптом утворилася порожнеча.
— Я хотів подякувати вам особисто, — продовжив Савченко. Він говорив неголосно, але кожне слово долітало до всіх. — Під’їхав і почув, як тут розмовляють із людиною, яка кілька годин тому врятувала п’ятирічного хлопчика.
Він повільно подивився на присутніх. Не погрожував, не підвищував голосу, не робив різких жестів. Але під цим поглядом люди чомусь ховали очі.
— Максиме Остаповичу, поїдьмо. Тут вам нічого робити.
Валентина Петрівна змінилася на обличчі так швидко, ніби з неї стерли попередню маску. Самовпевненість зникла, залишивши метушливий переляк і тонку, жалюгідну усмішку.
— Назаре Ігнатійовичу, ви просто не так зрозуміли. Весілля, нерви, усі на взводі… Ми ж не хотіли образити.
Максим уже не вслухався. Він коротко кивнув Савченкові й сів у свою стару машину. Темна машина розвернулася слідом. Біля входу лишилася вбрана компанія, яка ще хвилину тому роздавала вироки. Тепер на їхніх обличчях читався зовсім інший розрахунок — запізнілий, нервовий, безсилий.
Віктор Лесько, який, імовірно, саме в цей час усміхався фотографам і приймав тости, був пов’язаний із Назаром Ігнатійовичем надто тісно, щоб родина Білик могла безтурботно відмахнутися від того, що сталося.
На виїзді з міста машина Савченка блимнула фарами й звернула до придорожнього кафе. Максим зупинився поруч. Це було просте місце без урочистості: пластикові таці, міцний чай у склянках, котлети без прикрас, втомлені водії за сусідніми столиками. Назар Ігнатійович приніс два чаї, сів навпроти й поклав перед Максимом щільний закритий конверт.
— Там велика сума, — сказав він. — Не плата. Я розумію, що життя онука не можна оплатити заднім числом. Вважайте це незграбною подякою людини, яка звикла розв’язувати питання грошима. Не завжди розумно, не завжди красиво, але інакше я часом не вмію.
Максим дивився на конверт довше, ніж було потрібно для ввічливої відмови. Потім підвів очі.
— Назаре Ігнатійовичу, за те, що ви приїхали до ресторану, я вам вдячний. Ви опинилися там у найпотрібнішу мить. Але якщо я візьму гроші за операцію, яку мав зробити як лікар і як людина, то стану схожим на тих, хто оцінює все чужою вигодою. Сьогодні мені особливо важливо не бути схожим на них.
Савченко не образився. Навпаки, у його погляді з’явилася стримана повага. Він прибрав конверт до внутрішньої кишені пальта.
— Я здогадувався, що так відповісте. Гаразд, гроші лишимо. Але борг нікуди не подівся. Скажіть, чим я можу бути корисний.
— Нічим.
— Це погана відповідь. Навіть грубувата.
Максим уперше за весь день майже всміхнувся.
— Тоді їдьте за мною до батька. Приватний сектор за об’їзною дорогою. Треба зникнути до того, як колишні родичі вирішать продовжити виставу.
— Ведіть…
