Біля входу до ресторану стояла ціла група людей. На якусь мить Максим по наївності вирішив, що на нього чекають, аби провести всередину. Потім побачив обличчя й зрозумів: його не зустрічають — його чатують. Валентина Петрівна стояла попереду зі щільно стиснутими губами. За її плечем маячив Павло, брат Аліни, далі блищала сережками Тетяна Рябець, а довкола тіснилися вбрані родичі. Повітря біля ґанку було густе, як перед грозою, тільки гроза вже знала, куди вдарить.
— Усе-таки згадав дорогу, — Валентина Петрівна ступила до нього, щойно він вийшов із машини. — Пів дня пропадав бозна-де, Аліна ридає, гості чекають, ресторан оплачений, люди приїхали. Ти взагалі розумієш, що влаштував?
— Валентино Петрівно, мене викликали до лікарні. Був важкий хлопчик. П’ять років. Травма живота, печінка… Якби я не приїхав, він би не вижив.
— Знову твої операції! — вона сплеснула руками так різко, ніби струшувала з себе його слова. — У тебе завжди хтось при смерті саме в той момент, коли від тебе вимагається бути поруч із сім’єю. Моя дочка мала стояти перед усіма й чекати, поки ти вдаєш із себе героя?
— Ідеться про п’ятирічного хлопчика.
— А йтися мало про мою дочку. Сьогодні її день.
Павло ліниво виступив уперед, засунувши руки в кишені дорогих штанів. У його погляді було те самовдоволене роздратування, яке з’являється в людей, упевнених у підтримці натовпу.
— Максиме, годі ховатися за професією. Весілля — не чергування, яке можна кинути або поміняти місцями. Ти принизив мою сестру перед сотнею гостей. Міг подзвонити. Міг попросити іншого лікаря. Міг хоча б попередити нормально. Але тобі ж важливіше бути незамінним.
— Іншого хірурга не було.
— Авжеж, — фиркнула Тетяна. — В один день усі лікарі зникли, один ти лишився рятівником. Я Валентині одразу казала: не та людина. Ні становища, ні грошей, тільки білий халат і красиві розмови.
Максим слухав і раптом бачив те, що відбувається, майже збоку. Вбрані, ситі, впевнені у власній правоті люди стояли щільним півколом. Одні відверталися, роблячи вигляд, що не беруть участі, інші кивали, треті чекали зручної миті додати своє. І жоден із них не спитав, чи жива дитина.
— Де Аліна? — спитав він тихіше, ніж збирався. — Я маю поговорити з нею.
На обличчі Валентини Петрівни з’явилася усмішка. Не радість — тріумф. Так усміхаються, коли довго тримали в рукаві потрібну карту й нарешті поклали її на стіл.
— Аліна з Віктором. Вони вже подали заяву, обмінялися обручками, гості вітають їх. Слава богу, дочка вчасно зрозуміла, який чоловік їй потрібен.
Крізь скляні двері долинала музика. Усередині хтось сміявся, дзвеніли келихи, ведучий розтягував святкові фрази. Усе це відбувалося зовсім поруч, але для Максима звучало так, ніби за склом був чужий світ, де на нього ніколи й не чекали.
— Тож сідай у машину й їдь, — сказав Павло. — Не змушуй нас кликати охорону. Хоч залишки гідності збережи.
Максим мовчав. Три роки раптом зібралися в одну ясну лінію: кожне Алінине «не зважай», кожне «мама просто переживає», кожен раз, коли вона не ставала поруч із ним, а обирала мовчання, зручне для сім’ї. Він називав це м’якістю. Тепер зрозумів, що це було звикання до зради — повільне, терпляче, майже непомітне.
Він повернувся до машини. За спиною ще лунали голоси, але вони вже не могли дістатися до того місця, де боліло. Усередині стало порожньо й дивно тихо, ніби з кімнати винесли всі речі. Максим майже торкнувся ручки дверцят, коли з боку в’їзду прокотився низький рокіт мотора…
