В ординаторській старша медсестра Марина Гайдук простягнула йому телефон так, ніби передавала не апарат, а міну із заведеним таймером.
— Двадцять три пропущені, Максиме Остаповичу. Більшість — від родини нареченої. Наприкінці дзвонили вже майже безперервно.
Він подивився на екран, і втомлене тіло відгукнулося неприємним холодом під ребрами. Чотири години біля операційного столу він тримався рівно, а тепер сам список пропущених викликів ударив сильніше, ніж він очікував.
— Якщо передзвоню просто зараз, мене стратять без суду.
— Суд, імовірно, вже відбувся, — сухо сказала Марина. — Костюм я зранку прибрала в дальню шафу, щоб його ніхто не забризкав і не зім’яв. Краватку не чіпала. Я поважаю медицину, але з краватками воювати не підписувалася.
За десять хвилин Максим мчав через місто на своїй старій машині. Вона завелася не відразу, кашлянула, ніби обурилася тим, що відбувається, і лише потім слухняно покотилася порожніми ранковими вулицями. Він ловив зелені світлофори, лаявся на повільні повороти й подумки повторював одне пояснення: п’ятирічна дитина, розрив печінки, екстрена операція. Аліна зрозуміє. Мусить зрозуміти. Вона ж казала, що поважає його роботу. Казала, що надійність для неї важливіша за блиск і гроші, якими так любить міряти людей її мати.
Валентина Петрівна Білик три роки дивилася на Максима так, ніби він заходив до їхнього дому з брудними підошвами. «Лікар без статків — не пара», — вимовляла вона за кожної нагоди й майже не обтяжувала себе ввічливістю. Її сестра, Тетяна Рябець, охоче підтакувала, смакуючи чужу незручність як улюблені ласощі. А поруч увесь час виникав Віктор Лесько — забезпечений, бездоганно вдягнений, зручний, заздалегідь схвалений усіма, крім самої Аліни.
Максим терпів це не заради Валентини Петрівни й не заради її рідні. Він вірив Аліні: її пальцям у своїй долоні, її тихому «я сама вирішу», її проханням не зважати на матір. Тепер, під’їжджаючи до ресторану, він чіплявся за ці слова, мов за край берега в темній воді…
