Ніна вийняла фотографію й порвала на дрібні шматочки.
На полиці в Артемовій шафі вона знайшла сріблястий портсигар Раїси Павлівни. Порожній. Свекруха, мабуть, забула його. Ніна покрутила коробочку в руках і кинула в пакет зі сміттям.
Надвечір майже все було зібрано. І тут пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояла Раїса Павлівна. Вона виглядала погано: бліда, схудла, з темними тінями під очима. Від колишньої владності майже нічого не лишилося.
— Можна зайти? — тихо запитала вона.
— Навіщо?
— Поговорити.
Ніна завагалася, але впустила її. Ігор Степанович вийшов із кімнати й мовчки став у дверному прорізі, готовий втрутитися.
— Я прийшла вибачитися, — сказала Раїса Павлівна, не підводячи очей. — Я була неправа. У всьому.
Ніна розгубилася.
— Я не знаю, що відповісти.
— Нічого не відповідай. Просто вислухай. Я все життя боялася залишитися сама. Коли чоловіка не стало, Артемові було десять. Я вклала в нього все — сили, страхи, життя. А коли він одружився, злякалася. Вирішила, що стану зайвою. Що він забуде мене. І почала боротися не з тобою навіть, а зі своїм страхом.
Вона тяжко вдихнула.
— Тільки боролася я брудно. Ревнувала, брехала, прискіпувалася. Хотіла довести, що я важливіша. А в підсумку втратила все.
Ніна мовчала. Жалість на мить ворухнулася, але не змогла витіснити пам’ять.
— Ви довели мою дитину до лікарні. Ви обмовили мене. Ви намагалися підставити мене перед поліцією.
— Знаю, — прошепотіла Раїса Павлівна. — І виправдання цьому немає.
Вона повернулася до виходу, але біля дверей зупинилася.
— Портсигар… Якщо знайдеш, поверни. Він лишився від мого батька. Єдина пам’ять.
Ніна мовчки дістала сріблясту коробочку зі сміттєвого пакета й простягнула їй.
Раїса Павлівна взяла портсигар обома руками, ніби це була крихка річ.
— Дякую, — сказала вона й пішла.
Ніна довго дивилася на зачинені двері. Пробачити вона не могла. Але ненависть більше не здавалася необхідною.
За місяць житло продали. Ніна отримала компенсацію і гроші за угодою. Цього вистачило на невелику, але затишну квартиру в новому будинку поруч із зеленим сквером. Вона зробила ремонт на свій смак: світлі стіни, тепла підлога в дитячій зоні, відкриті полиці з книжками, м’який килим для Сьоми, маленький робочий стіл біля вікна.
Це було не розкішне житло. Але воно було її. Без диму. Без крику. Без чужих кроків за дверима.
Артем справно платив аліменти й бачився з сином у вихідні. Їхнє спілкування з Ніною стало прохолодним, але ввічливим. Він так і не з’їхав від матері. Спільні знайомі розповідали, що він часто змінював роботу, став дратівливим і замкнутим. Його кар’єра після скандалу пішла вниз.
Ніна не злорадствувала. Їй було сумно. Все могло скластися інакше, якби Артем одного разу знайшов у собі сили стати дорослим і вийти з материнської тіні. Але він зробив свій вибір. А вона — свій.
Минуло два роки….
