Ніна кивнула.
— Дуже.
— Здаватися не можна.
— Я не знаю, скільки ще витримаю.
— Стільки, скільки буде потрібно. Вони хочуть тебе виснажити, щоб ти погодилася на будь-що. Але ти сильніша, ніж зараз думаєш.
Він поставив перед нею горнятко чаю.
— Ти впораєшся, Нін. Заради себе. Заради Сьоми.
Його спокійна впевненість утримала її на поверхні. Ніна випила чай і повернулася до роботи.
За тиждень після чергового засідання Артем підстеріг її біля під’їзду батькового дому.
— Ніно, поговорімо.
— Нам немає про що говорити.
Вона спробувала пройти, але він схопив її за руку.
— Забери заяву. Будь ласка.
— Відпусти.
— У мене будуть проблеми на роботі. Ти розумієш?
— Треба було думати раніше.
— Я все компенсую, — швидко сказав він. — Квартиру залишу тобі. Все підпишемо. Тільки забери заяву.
Ніна завмерла.
— Що означає «залишу квартиру»?
— Укладемо угоду. Житло залишиться тобі, а ти відмовишся від претензій щодо побоїв.
Пропозиція була несподіваною. Власна квартира означала б безпеку, дах над головою, шанс почати заново.
— Я подумаю, — сказала вона.
Увечері вони обговорили все з батьком і адвокаткою. Лариса Вікторівна насупилася.
— Надто щедро. Отже, він боїться не лише штрафу. Можливо, наслідки для роботи серйозніші, ніж він каже.
— А якщо погодитися, він не обдурить? — запитала Ніна.
— Оформимо через суд. Угоду буде затверджено офіційно. Потім він не зможе відіграти назад.
Ігор Степанович теж вважав, що варіант варто розглянути.
— Житло — це безпека для тебе й Сьоми. А покарання буває різним. Іноді людина сама втрачає те, за що найбільше чіплялася.
Ніна погодилася. Їй хотілося закрити цю сторінку якнайшвидше.
Лариса Вікторівна зв’язалася з адвокатом Артема. Почали готувати документи. Ніна майже повірила, що все добігає кінця. Але вона недооцінила Раїсу Павлівну.
За день до підписання їй зателефонували з невідомого номера.
— Ну що, домоглася? — голос свекрухи сочився отрутою. — Відбираєш у сина останнє?
— Це не я відбираю. Він сам запропонував.
— Думаєш, ми так просто дозволимо тобі отримати житло? Наївна.
Раїса Павлівна розсміялася й кинула слухавку.
Ніна відразу розповіла адвокатці.
— Схоже на істерику сторони, що програє, — сказала Лариса Вікторівна. — Не реагуйте. Завтра все підпишемо.
Але кошмар іще не закінчився.
Підписання призначили в колишній квартирі. На цьому наполягла сторона Артема: нібито так зручніше передати ключі й звірити документи. Лариса Вікторівна затримувалася на іншому засіданні, але обіцяла під’їхати. Ігор Степанович, не довіряючи тому, що відбувається, поїхав із Ніною.
— Просто про всяк випадок, — сказав він.
Двері відчинив Артем. Він виглядав нервовим: смикав манжети, уникав погляду, постійно озирався. Квартира здавалася незвично порожньою. Частина меблів зникла, на полицях зяяли вільні місця.
— Проходьте, — пробурмотів він.
У вітальні вже сиділи його адвокат і Раїса Павлівна. Свекруха трималася рівно, майже урочисто, і дивилася на Ніну з крижаною ненавистю.
— Де Лариса Вікторівна? — запитав Ігор Степанович.
— Затримується, — відповів адвокат Артема. — Але ми можемо почати. Це формальність.
— Ні, — спокійно сказав батько. — Зачекаємо.
У кімнаті зависла важка пауза.
Раїса Павлівна дістала з сумочки сигарету й запальничку.
— Ви не проти? Нерви.
— Проти, — сказала Ніна. — Ви це чудово знаєте.
— Ах так, — свекруха зобразила каяття. — Забула про вашу особливу чутливість.
Сигарету вона не прибрала, продовжуючи крутити її в пальцях.
У цей момент в Ігоря Степановича задзвонив телефон…
