— Я на хвилину, — сказав він і вийшов у коридор.
Щойно двері прикрилися, повітря у вітальні ніби стало важчим.
— Ну що, задоволена? — прошипіла Раїса Павлівна, підводячись. — Розвалила сім’ю, залишила мого сина без дому.
— Це був його вибір.
— Його вибір? — Артем різко ступив уперед. — Це ти все влаштувала. Від самого початку хотіла розлучення й майна.
— Заспокойся, синочку, — Раїса Павлівна поклала руку йому на плече. — Не марнуй сили. Вона все одно нічого не отримає.
Ніна відчула, як страх підступає до горла.
— Що ви задумали?
Свекруха підійшла до серванта, де колись стояли весільні фотографії, і дістала маленьку скриньку.
— Упізнаєш?
На оксамитовій підкладці лежали прикраси: сережки, каблучки, тонкий ланцюжок.
— Це мої речі, — здивувалася Ніна. — Я думала, вони загубилися під час переїзду.
— Не загубилися, — всміхнулася Раїса Павлівна. — Чекали слушного моменту.
Вона різко розчинила вікно і, перш ніж хтось устиг зреагувати, закричала:
— Допоможіть! Грабують!
Скринька полетіла вниз. З вулиці долинув дзвін розбитого скла.
— Що ви робите? — видихнула Ніна.
— Мамо! — Артем кинувся до вікна, але було пізно.
Вхідні двері відчинилися. На порозі з’явилися двоє поліцейських. За ними стояв Ігор Степанович із кам’яним обличчям.
— Тут викликали поліцію? — запитав один із працівників.
— Так! — одразу заголосила Раїса Павлівна, вказуючи на Ніну. — Вона вдерлася, погрожувала мені, вкрала мої прикраси, а потім викинула їх у вікно, щоб приховати!
Поліцейські подивилися на Ніну. Вона стояла бліда, не відразу знаходячи слова. Все, що відбувалося, було настільки абсурдним, що нагадувало поганий сон.
— Пройдемо з нами, — сказав другий працівник.
— Зачекайте, — втрутився Ігор Степанович. — Це помилка. І тут зараз скоюється інший злочин.
— Та хто він такий? — скрикнула Раїса Павлівна. — Він її батько, він її прикриває!
Ігор Степанович спокійно дістав телефон.
— Я довго працював зі слідством. Звичка фіксувати важливі розмови залишилася. Особливо коли приходиш на зустріч із людьми, яким не довіряєш.
Він натиснув кнопку.
У кімнаті пролунав голос Раїси Павлівни:
«Ну що, задоволена? Розвалила сім’ю… Думала, ми просто так віддамо тобі квартиру?»
Запис тривав. Було чути її крик: «Допоможіть! Грабують!» Потім — звук розчиненого вікна.
Обличчя свекрухи змінювалося на очах. Упевненість зникала, злість розчинялася, залишався голий страх.
Артем сів на диван і схопився за голову.
Поліцейські переглянулися.
— Отже, пояснення тепер даватимете ви, — сказав старший, повернувшись до Раїси Павлівни.
Але головний удар був іще попереду.
Ніна, яка досі мовчала, ступила вперед і подивилася на Артема.
— А тепер найцікавіше. Пам’ятаєш, ти кричав: «Замовкни. З якого дива ти розпоряджаєшся моєю матір’ю?»
Він підвів на неї затравлений погляд.
— Так от. Я Ніна Сазонова. Жінка, яку ти зрадив. Мати твого сина. І людина, яку ви обоє намагалися обдурити.
Вона дістала з сумки складений аркуш.
— Лариса Вікторівна перевірила документи перед підписанням. З’ясувалося, що квартира була подарована тобі задовго до шлюбу. За законом вона не ділиться. Отже, ти не міг передати мені її як спільне майно. Ти пропонував мені відмовитися від заяви в обмін на те, що й так ніколи мені не належало.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як дихає Раїса Павлівна.
Артем узяв аркуш тремтячими пальцями. Це був офіційний витяг із реєстру нерухомості. Там чітко значилося: власником житла він став задовго до шлюбу.
— Звідки ти дізналася?
