Обидва найманці рушили одночасно. Один попрямував до Рейнара, другий — до мене. Місця для відступу майже не лишалося: за спиною стояв стіл, праворуч тіснилися скрині, ліворуч височіли полиці з паперами, що пережили кілька поколінь.
Рейнар ударив першим. Руків’я кинджала обрушилося на зап’ясток найближчого чоловіка раніше, ніж той устиг повністю вихопити меч. Клинок із дзенькотом упав на камінь. Найманець відсахнувся, але втримався на ногах і спробував схопити герцога за плече.
Другий простягнув руку до мене. Я відступила, натрапила на край столу й намацала згаслий канделябр. Не роздумуючи, жбурнула його чоловікові в обличчя. Важкий метал не збив його з ніг, зате змусив закритися й втратити мить.
Цього Рейнарові вистачило. Він різко штовхнув першого супротивника на дверний косяк, перехопив руку другого й відтіснив його вбік, відкриваючи шлях назовні.
— Зараз!
Я притиснула до грудей лист матері й кинулася до виходу. Октавія відскочила, щоб нас не зім’яли. Батько вигукнув моє ім’я, але цього разу воно мене не зупинило.
Ми вискочили до каплиці. За спиною пролунали прокльони, брязкіт піднятого меча, короткий наказ Октавії. Рейнар повів мене через бічний неф, не тими дверима, якими ми ввійшли. Між колонами ховався прохід до вузької галереї старого крила.
— Вони нас доженуть, — видихнула я, підбираючи важку спідницю.
— У тісному коридорі їм доведеться йти по одному.
Він говорив спокійно, але дихання стало глибшим. Документи Рейнар тримав під мундиром; кинджал, як і раніше, лишався в руці.
За нами гриміли кроки. Хтось перекинув лаву, Октавія вимагала не пошкодити папери, батько й далі кликав мене, чергуючи прохання з наказами. Ці звуки змішувалися, але жоден уже не мав колишньої влади.
Галерея йшла вниз. Рейнар знав кожен поворот і не сповільнювався. Мені доводилося майже бігти, тримаючись вільною рукою за стіну. В одному місці сходи стали такими вузькими, що ми спускалися боком. Старинна сукня заважала, корсет не дозволяв повноцінно вдихнути, однак страх додавав сил.
— Чому одразу до великої зали? — спитала я між вдихами. — Хіба не безпечніше сховатися біля варти?
— Викрадена печатка дасть їм змогу оголосити нас злочинцями. Якщо сховаємося, підроблений наказ устигне стати офіційною версією. Потрібні десятки свідків раніше, ніж Октавія змусить двір повірити їй.
Я зрозуміла. У цій боротьбі натовп, який ще недавно тішився нашим приниженням, міг перетворитися на захист. Надто багато очей не дозволять безслідно відібрати документи чи змусити нас замовкнути.
Кроки позаду то наближалися, то віддалялися. Рейнар не сповільнювався на поворотах і впевнено обирав потрібні проходи, користуючись знанням старого крила. Відлуння заважало зрозуміти, наскільки близько переслідувачі, але нам потрібно було лише дістатися туди, де зібралося досить свідків.
Попереду з’явилися смуги світла й шум палацу, що прокидався. Чутки вже покинули закрите крило. Десь грюкали двері, слуги квапливо перемовлялися, вартові вимагали пояснень. Стіна таємниці, яку Агата втримувала кілька годин, починала руйнуватися.
Ми вийшли на верхній майданчик центральних сходів. Унизу збиралися люди: напіводягнені дворяни з плащами поверх нічних сорочок, перелякані дами, слуги зі свічками, охоронці, які не знали, чиї накази виконувати. Усі дивилися в різні боки й перебивали одне одного.
Рейнар повернувся до мене.
— Після наступного кроку сховати ваше ім’я вже не вдасться.
Я відчула лист Аделіни під корсажем. Мати чекала, що одного дня я зможу обрати. Ця година настала раніше, ніж я встигла підготуватися.
— Я більше не хочу ховатися.
Він коротко кивнув. Ми разом ступили на освітлені сходи, назустріч десяткам приголомшених очей…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
