Стулка розчахнулася з сухим гуркотом. Перший найманець увірвався до архіву, підставивши плече під важке дерево. За ним з’явилися Октавія й батько. У непевному полум’ї свічки обидва здавалися блідішими, ніж у каплиці, однак лише батько мав розгублений вигляд. Тітка Рейнара ще намагалася зберегти колишній спокій.
Її погляд одразу впав на документи в руках небожа, половину медальйона й відчинену скриньку. Потім вона подивилася на мене. Однієї секунди вистачило, щоб зрозуміти: ми знайшли все, що вона сподівалася забрати першою.
— Віддай папери, — зажадала Октавія.
Це не було ні пропозицією, ні проханням. Вона, як і раніше, говорила як людина, звикла до безумовного послуху довкола.
— Ні, — відповів Рейнар.
Ні кроку назад, ні зайвого руху. Він тримав документи обережно, але без вагань.
— Ти ще можеш запобігти катастрофі. Якщо знайдене вийде звідси, зруйнуються договори, шлюби й клятви, на яких десятиліттями тримався двір. Кілька старих родів позбудуться маєтків. Люди, не причетні до давніх рішень, заплатять за чужі помилки.
Октавія перелічувала наслідки так, ніби дбала про мир, хоча заради його збереження нам уже подали небезпечний настій і залишили два тіла.
— Про це слід було думати до того, як ви почали вбивати й брехати, — сказала я.
Мій голос не став гучнішим, однак тепер у ньому була впевненість, якої не існувало до прочитання листа.
— Аделіна залишила тобі впертість, — зауважила Октавія з майже захопленою зневагою.
— Ви зробили її впертість злочином, бо не змогли змусити її зректися імені.
На обличчі жінки майнуло щось жорстке. Не провина й не каяття — пам’ять. Мати справді протистояла їй, і ця боротьба не скінчилася навіть після смерті Аделіни.
Рейнар став поруч зі мною. Не попереду, як раніше, а пліч-о-пліч. Цей невеликий жест означав більше за обіцянки: він більше не ховав мене від небезпеки й не вирішував, скільки правди мені дозволено витримати.
— Звільніть вихід, — зажадав він. — Ми залишаємо архів.
Один найманець потягнувся до меча, але Октавія підняла два пальці. Чоловік завмер. Вона ще сподівалася повернути контроль словами й, можливо, остерігалася пошкодити документи в тісній кімнаті.
— Що ти збираєшся робити? — спитала вона. — Спуститися до гостей із розпатланою нареченою й жмутком старого паперу? Попросити тих самих дворян, які кілька годин тому сміялися з тебе, визнати незручну спадкоємицю?
Рейнар слухав без тіні збентеження.
— Я вчиню простіше. Покажу двору, хто намагався отруїти мою дружину, хто вбив слугу, хто змусив замовкнути помічницю духівника і хто викрав мою печатку заради підробленого наказу. Після цього нехай свідки прочитають документи й самі вирішать, чиє слово заслуговує на довіру.
Батько нарешті подав голос:
— Досить! Ви обоє не розумієте, якої сили торкнулися. Еліано, дай мені все владнати. Я ще можу пояснити раді, можу говорити від твого імені й захистити тебе від наслідків.
Я подивилася на людину, яка все життя називала придушення моєї волі захистом.
— У цьому й полягала наша біда. Ти почав говорити за мене задовго до того, як дозволив мені самій розтулити рота.
Він розгублено замовк. Для батьківської ніжності було запізно, для наказів — теж. Його влада трималася на моїй покорі, а її більше не існувало.
Октавія повільно повернула голову до озброєних людей. З її обличчя зникли останні сліди терпіння.
Рейнар швидко сховав документи під мундир і перехопив кинджал, звільнивши від паперів другу руку перед неминучою сутичкою.
— Зачиніть двері. Ніхто не вийде з цими паперами…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
