Мороз дужчав. Захід сонця забарвлював сніг у рожеве, а тіні від дерев лягали на дорогу довгими бузковими смугами. Вітер кидав в обличчя колючу крупу. Щоб не думати про холод і невідомість, Мирослава рахувала кроки. На п’ятій сотні позаду почувся шаркіт. Її наздоганяла Євдокія, найстарша жінка в селі. Вона пам’ятала ще Соломію Петрівну Черненко, бабусю Мирослави, і знала Оксану дівчинкою.
— Зачекай, ластівко, — покликала старенька.
З-під кожуха вона вийняла теплу буханку житнього хліба, загорнуту в чистий рушник.
— Візьми в дорогу. Мати твоя була доброю душею. Ти на неї схожа, і тому не пропадеш. Не таким людям судилося зникати.
Мирослава притиснула хліб до грудей і вперше за весь день дозволила сльозам вільно покотитися по щоках.
— Дякую. Я не забуду.
Євдокія перехрестила її й повільно побрела назад. Мирослава продовжила шлях до великої дороги. За якийсь час її наздогнав обоз, що прямував до залізничної станції. Візник побачив дівчину без теплої шапки, похитав головою й дозволив сісти в сани. Його дружина вкрила Мирославу краєм кожуха. Вони майже не розмовляли. Повз тяглися поля, чорні смуги лісу й рідкісні хати з димними коминами.
На станції Мирослава продала материну каблучку літньому торговцеві. Він заплатив менше від справжньої вартості, але отриманих грошей вистачило на квиток до великого міста й ще трохи лишилося на перший час. Дівчина довго тримала каблучку в долоні, перш ніж розтиснути пальці. Їй здавалося, ніби вона віддає останню часточку матері, однак хрестик лишався на грудях, скринька лежала в мішку, а пам’ять не можна було купити чи відібрати.
У вагоні вона влаштувалася біля вікна й поклала мішок під голову. Потяг сіпнувся, колеса застукотіли, вогні станції попливли назад. Разом із ними відходили садиба, горищна кімнатка, покарання Галини Остапівни, насмішки Лариси, жорстокі слова Богдана й могила Степана Михайловича з його нерозкритою таємницею. Мирослава дивилася в темряву й повторювала про себе, що колись повернеться. Не знала, коли і яким чином, але вірила в це твердіше, ніж у все інше.
Клятва не робила її безстрашною. Варто було уявити ранок у незнайомому місті, як усередині здіймалася паніка. Мирослава не знала, де ночуватиме, хто погодиться взяти її на роботу і чи вистачить решти грошей бодай на кілька днів. Вона вміла давати раду печі, худобі й польовим знаряддям, але не уявляла правил міського життя. Навіть купівля квитка змусила її кілька разів перерахувати гроші, боячись помилитися перед касиром. Дівчина притискала мішок до боку й відчувала крізь тканину твердий кут скриньки. Поки родинні речі були поруч, вона ніби не їхала зовсім сама.
Іноді їй хотілося зійти на першій же зупинці й повернутися просити пробачення за неіснуючу провину. Тоді Мирослава згадувала вираз Лариси й спокійну жорстокість Богдана. Повернення в ролі прохачки означало б погодитися з їхнім правом розпоряджатися її життям. Вона дозволяла страху пройти крізь себе, рахувала удари коліс і знову повторювала: спершу треба пережити наступний день, потім іще один. Великі обіцянки починалися з дуже малого обов’язку — не здатися до ранку.
Уночі їй наснилася мати в білій хустці. Оксана стояла серед жита й тримала в руці стиглий колос. Вона щось говорила, але слова тонули в стукоті коліс. Лише погляд був ясний і спокійний, ніби обіцяв: шлях доньки не закінчується вигнанням — він лише починається.
Велике місто зустріло Мирославу на світанку гулом, димом і безконечним рухом. Під склепіннями вокзалу пахло вугіллям, мокрим одягом і втомою. Люди поспішали, не помічаючи одне одного, носії перегукувалися, продавці пропонували гарячу випічку. Дівчина вийшла на площу й завмерла перед високими кам’яними будинками. Широкою вулицею рухалися автомобілі, автобуси й рідкісні вози. У рідному селі кожен стрічний був знайомий бодай в обличчя; тут вона розчинялася серед сотень чужих людей.
Першого дня Мирослава ходила від крамниці до крамниці, питаючи про роботу. Її оглядали й відмовляли: комусь не подобалася сільська говірка, комусь грубі черевики, хтось вимагав досвіду й рекомендацій. До вечора ноги палали від утоми. Дівчина купила дешеву булку й їла її маленькими шматочками, розтягуючи кожен. Ночувати довелося на дерев’яній лаві в залі очікування. Вона поклала мішок під голову, а скриньку притиснула до грудей. Сором виявився майже таким самим важким, як холод.
Вранці Мирослава вмилася крижаною водою, пригладила волосся й знову вирушила шукати місце. Так тривало чотири дні. Гроші танули, відповіді не змінювалися. Вона харчувалася найдешевшим і поверталася до тієї самої лави. На четвертий вечір сили скінчилися. Мирослава сиділа в дальньому кутку й плакала тихо, закривши обличчя долонями, щоб ніхто не бачив.
— Ти чого тут який день сама? — пролунав поруч жіночий голос.
Перед нею стояла невисока повна жінка в білому фартусі. З-під хустки вибивалося сивувате каштанове волосся, а світлі очі дивилися без настирливої цікавості — лише з простим людським співчуттям.
— Роботу шукаю, — прошепотіла Мирослава. — Ніхто не бере.
— Мене звати Марія Трохимівна Синиця. Я працюю в їдальні через площу. Ходімо. Спершу поїси, а потім вирішимо, що робити.
В їдальні пахло капустою, хлібом і гарячим супом. Цей звичайний запах виявився таким домашнім, що в Мирослави знову затремтіли губи. Марія Трохимівна посадила її за дальній стіл, поставила повну миску й великий окраєць хліба.
— Їж не поспішаючи. Батьки є?
— Обоє загинули. Далекі родичі взяли мене до себе, а тепер вигнали.
Жінка важко зітхнула, але розпитувати не стала. Вона вміла відчувати, до якої рани не можна торкатися раніше часу. Тієї ночі Мирослава вперше після від’їзду спала не на вокзалі, а в маленькій кімнатці за їдальнею. Марія Трохимівна дала їй стару ковдру й солом’яну подушку. Дівчина поклала скриньку поруч і заснула так міцно, ніби провалилася в глибоку теплу воду. Вранці господиня поговорила з власником їдальні. Той погодився взяти Мирославу мийницею посуду й прибиральницею. Платити обіцяв небагато, зате робота давала їжу й безпечний куток для ночівлі. Після кількох бездомних днів це здавалося порятунком…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
