За кілька місяців доглядальниця прийшла до контори й повідомила, що Галина Остапівна кличе господиню. Того дня старенька була незвично спокійною. Вона лежала на високих подушках, дуже худа, майже прозора, і дивилася на двері осмислено.
Мирослава сіла поруч. Галина Остапівна насилу підняла руку, і вона взяла її холодні пальці.
— Дівчинко, — прошепотіла старенька. — Я мала зупинити Богдана. Ще раніше мала відпустити тебе до школи, захистити, розповісти про землю. Натомість змушувала працювати й називала тягарем. Я знала, що твоя родина втратила угіддя нечесно. Не всі подробиці, але знала достатньо.
Їй довелося замовкнути, щоб перевести подих.
— Чому ви нічого не сказали? — спитала Мирослава без різкості.
— Бо мені подобалося бути господинею. Правда могла відібрати частину володінь і людську повагу. Я вибрала зручну брехню. А коли ти з’явилася, кожен твій погляд нагадував про це. Тому я злилася на тебе, хоча винна була сама.
Мирослава слухала, відчуваючи, як усередині піднімається давній біль. Перед очима миготіли крижана вода, кропива, порожня кімнатка, мовчання біля воріт. Пробачити не означало назвати все це неважливим. Прощення вимагало побачити зло ясно і все ж відмовитися нести його далі.
— Мені немає виправдання, — вела далі Галина Остапівна. — Але якщо можеш, прости. Я боюся піти з цим тягарем.
Мирослава довго мовчала. Сльози текли по щоках, але голос прозвучав рівно:
— Я прощаю вас. Не тому, що нічого не сталося. А тому, що не хочу більше тримати нас обох біля тих воріт. Ідіть із миром.
Вимовивши це, вона не відчула миттєвого звільнення. У кімнаті лишалися ті самі стіни, перед нею лежала та сама жінка, за чиїм наказом дівчинку позбавляли відпочинку й навчання. Пам’ять не підкорилася одному рішенню. Але в її глибині ніби послабився тугий вузол. Мирослава більше не чекала від Галини Остапівни неможливого виправлення минулого й не вимагала від себе забути біль. Вона лише відмовилася бажати старій такої самої безпорадності й страху, яких колись зазнала сама.
Галина Остапівна ледь помітно стиснула її пальці. У цьому русі не було сили колишньої господині, лише втома людини, яка надто пізно побачила наслідки власного життя. Мирослава сиділа поруч доти, доки дихання хворої не стало рівним. Вона згадувала Степана Михайловича, який теж просив пробачення на порозі смерті, і думала, скільки невимовленого роками отруювало цей дім. Тепер бодай одна правда прозвучала вголос і була почута.
На обличчі старенької з’явилося ледь помітне полегшення. Вона заплющила очі, все ще тримаючи руку Мирослави. За кілька хвилин заснула.
За два дні Галини Остапівни не стало. Мирослава організувала спокійний, гідний похорон. На цвинтар прийшли колишні працівники, жителі села й ті, хто пам’ятав колишню господиню різною — владною, різкою, а під кінець безпорадною. Ніхто не говорив гучних слів. Мирослава стояла біля могили поруч із порожнім місцем, яке міг би зайняти Богдан. Повідомлення йому надіслали, але приїхати він не встиг.
Після церемонії Варвара Никитівна підійшла до Мирослави.
— Не знаю, чи змогла б я так.
— Я теж не знала, поки не настав час.
— Вона ж тебе не жаліла.
— Тому я особливо добре знаю, що буває, коли жалю немає.
Селом обговорювали не багатство нової господині й не повернення землі, а те, що вона дала колишній мучительці дах, лікування й можливість піти без страху. Мирослава просила не перетворювати вчинок на легенду. Вона не вважала себе святою. Іноді прокидалася від гніву, іноді уві сні сперечалася з Галиною Остапівною і вимовляла слова, яких не сказала за життя. Прощення не стирало людських почуттів; воно лише визначало, які з них стануть учинками.
Повернувшись із цвинтаря, Мирослава зайшла до маленького будинку. На столі стояла чашка з недопитим чаєм, біля ліжка лежав плед. Вона відчинила вікно. До кімнати ввійшов запах вологої землі й молодого листя. Кілька хвилин Мирослава стояла в тиші, потім акуратно склала плед і попросила доглядальницю лишити будинок зачиненим до наступного рішення. Їй був потрібен час, щоб відділити пам’ять про людину від порожніх речей…
