Про Богдана доходили рідкісні звістки. Спершу повідомили, що він поїхав до далекого міста, де ніхто не знав прізвища Левченко й історії «Тихої Долини». Влаштувався підсобним робітником на будівництво, жив у гуртожитку й погоджувався на найважчу роботу. Пізніше став муляром. День у день клав стіни з чужої цегли, ніби разом із ними намагався наново скласти власне життя.
Дізнавшись про це, Мирослава не назвала долю колишнього господаря падінням. Чесна важка праця була гіднішою за колишнє життя, в якому він вважав чужу роботу своєю заслугою.
Казали, що Богдан майже перестав пити й відкладає гроші. Мирослава не намагалася перевіряти чутки. Їй хотілося вірити, що людина здатна змінитися, але вона розуміла: зміна підтверджується не обіцянками, а багатьма звичайними днями. Вона не чекала його повернення й не будувала майбутнього навколо можливого каяття. Його шлях більше не мав керувати її життям.
Після виходу із зали Лариса не повернулася ні до Богдана, ні до садиби. Про неї майже не було звісток. Мирослава не розпитувала й не підтримувала злораді розмови про колишню господиню. У домі, де надто довго принижували слабших і відсутніх, вона не хотіла зберігати колишню звичку навіть щодо Лариси.
Галина Остапівна лишалася в маленькому будинку. Доглядальниця піклувалася про неї цілодобово, лікар приїздив регулярно. Старенька то впізнавала оточення, то знову йшла в туман пам’яті. Іноді сердито вимагала покликати чоловіка, а в рідкісні спокійні хвилини мовчала й дивилася у вікно на східні поля.
Мирослава навідувала її не щодня, але часто. Приносила чай, поправляла плед, слухала уривки розповідей. Вона не шукала визнання й не ставила запитань про минуле: хвороба змішувала роки й обличчя, тож будь-яке випадкове слово не можна було сприймати як надійне свідчення. Іноді Галина Остапівна приймала її за Оксану й тривожно просила сховати якісь папери, іноді питала, чи повернулася маленька Мирослава від криниці, а за хвилину вже не впізнавала співрозмовницю.
Ці відвідини не приносили легкого полегшення. Вони змушували Мирославу бачити в колишній мучительці немічну людину, але не стирали восьми років дитинства. Вона дедалі ясніше розуміла різницю між жалем і виправданням. Хворій старій були потрібні догляд і спокій; її колишні вчинки, як і раніше, лишалися жорстокими. Мирослава могла забезпечити перше, не заперечуючи другого. Остаточних слів вона не чекала й тому особливо здивувалася, коли одного разу Галина Остапівна попросила покликати її в рідкісний ясний день.
Увечері зі світлиці долинали спокійні голоси, шелест сторінок і рипіння олівців. Мирослава іноді зупинялася на сходах, слухала й не заходила, щоб не заважати заняттям. Це була найкраща відповідь минулому, яку вона могла вигадати…
