— Вдома.
— Я заїду. Треба поговорити особисто.
Він приїхав за годину. Ми вийшли на сходовий майданчик, щоб Кіра нічого не чула. Роман тримав у руках пачку сигарет, але не закурював.
— Мати каже, ти зірвався, — почав він, дивлячись у вікно на сіре подвір’я. — Що приїхав злий, може, напідпитку, накричав, вигнав їх. Батько мовчить. Просто курить. Ілля, що насправді сталося? Ти ж не псих.
Я дістав сигарету, затягнувся. Дим обпік легені й трохи повернув мене в реальність.
— Романе, ти пам’ятаєш, як нас карали в дитинстві?
— Ну… бувало всяке. У куток ставили. Ремінцем іноді. Як багатьох.
— А пам’ятаєш, як мати змушувала мене переписувати зошит по три рази через одну помарку? До ночі. Стояла поруч і казала, що з мене нічого не вийде.
Роман скривився.
— Часи такі були. Строго виховували.
— А тепер уяви, що тобі вісім. Ти дівчинка. У тебе померла мама. Тебе взяли в нову родину. І одного дня доросла людина каже тобі: ти тут ніхто, ти чужа, тебе можуть повернути, як непотрібне цуценя.
Роман підвів очі.
Я розповів йому все. Спокійно. Про чашку. Про холодну підлогу. Про чотири години навколішках. Про замок. Про піцу й порожню кашу. Про слова, які моя донька повторювала пошепки.
Спершу на обличчі брата було недовір’я. Потім розгубленість. Потім — жах.
— Вона справді сказала про цуценя? — спитав він тихо.
— Кіра повторила дослівно.
Роман нарешті закурив, але руки в нього тремтіли. Сигарета зламалася в пальцях, тютюн посипався на бетон.
— Я не знав, — видихнув він. — Ілля, клянуся, не знав. Я думав, вони просто суворі. Нудні. Старі. Але це…
Він не договорив.
— Міла була з ними? — спитав я.
— Так. Вона вранці розповідала про каруселі. Така радісна.
Він замовк. До нього дійшло.
Його донька каталася на атракціонах, поки моя мила підлогу.
— Мати мені вранці казала, що ти зовсім утратив голову через цю дівчинку, — сказав Роман. — Що вона тобою маніпулює. Я… я майже повірив. Думав, дитина прикрасила, ти спалахнув. Але тепер…
— Тепер що?
— Тепер я не хочу, щоб Міла росла поруч із людьми, для яких це нормально.
Я подивився на нього.
— Забереш її?
— Заберу. Сьогодні ж. Я не віддам свою доньку в цю любов, де одну дитину обожнюють, а іншу можна ламати.
Ми потисли один одному руки.
Міцно, по-справжньому.
У цій війні в мене з’явився союзник, якого я не чекав.
Увечері ми вечеряли втрьох. Марина приготувала пюре й котлети — просту домашню їжу, від якої в квартирі нарешті запахло життям. Кіра їла обережно, весь час поглядаючи то на мене, то на Марину.
— Смачно? — спитала Марина, погладивши її по руці.
Кіра кивнула.
— Дуже. Мамо, можна ще?
— Звісно, рідна. Скільки хочеш.
Кіра взяла виделку, потім знову поклала.
— А якщо я знову щось розіб’ю… ви мене не віддасте?
— Ніколи, — сказали ми майже одночасно.
Я нахилився до неї через стіл.
— У нашому домі речі існують для людей, а не люди для речей. Чашка — це просто чашка. Навіть найулюбленіша. Якщо розіб’єш сервіз, телевізор, вазу — ми розберемося. Купимо нове чи не купимо, це неважливо. А тебе нову ми не купимо. Ти в нас одна.
Кіра вперше за ці дні усміхнулася.
Слабо. Обережно. Але усміхнулася.
— Дякую, — прошепотіла вона.
І тоді я зрозумів: вигнати батьків із квартири було найлегшою частиною.
Набагато важче буде вигнати їхні голоси з голови моєї доньки.
Наступного дня я записав Кіру до хорошого дитячого психолога. Прийом коштував дуже дорого, але мені було байдуже. Я був готовий відмовитися від машини, заощаджень, від чого завгодно, аби тільки стерти з її пам’яті запах хлорки й слова про притулок.
Але минуле не змивається водою. Воно чіпляється кігтями.
Грудень видався темним і безсніжним. Місто тонуло в бруді, пилюці й передноворічній метушні, в якій не було жодної радості. Ми жили, як в обложеному домі.
Половина моєї телефонної книги опинилася в чорному списку. Далекі родичі, забуті знайомі родини, люди, з якими я не говорив роками, раптом вважали своїм обов’язком пояснити мені, яким поганим сином я став.
— Ти матір до біди доведеш!
— Гординя тебе згубить!
— Дитина дитиною, але батьки важливіші!
Надія розіграла роль жінки, що помирає, бездоганно. То напад тиску, то виклик медиків, то слабкий голос у слухавці в Романа, то повідомлення через знайомих. Вона чекала, що я зламаюся. Що почуття провини, вбите в мене з дитинства, виявиться сильнішим.
Але я більше дивився не на неї.
Я дивився на Кіру.
Кабінет психологині Віри Аркадіївни був схожий на теплу нору: м’які крісла, полиці з іграшками, приглушене світло, пісочниця для занять. Кіра сиділа поруч і будувала з піску щось маленьке й самотнє.
— У вашої доньки сильний страх бути «зайвою» в родині, — сказала Віра Аркадіївна. — Вона не просто боїться покарання. Вона вірить, що любов треба заслужити. Ніби її взяли на посаду доньки, і якщо вона погано впорається, її звільнять.
Марина стиснула в руках хустинку…
