— Я просто рада, що цього разу мені не довелося сидіти в тиші й слухати, як за парканом плаче дитина, розуміючи, що її ніхто не хоче чути.
Андрій допив чай і пішов додому.
Дорогою він думав про те, що ця історія дорого йому коштувала. Не грошей. І навіть не нервів. Найдорожчим виявилося руйнування власної впевненості.
Він довго вірив, що присутність можна замінити роботою. Що якщо в домі є їжа, дах цілий, рахунки сплачені, то родина захищена.
Виявилося — ні.
Найстрашніше було не дізнатися, що донька ховалася й плакала сама. Найстрашніше було зрозуміти, чому вона вирішила, що мусить страждати мовчки.
І Андрій усе думав: багато хто помітив би раніше? Багато хто пішов би проти школи, проти зручного мовчання, проти чужих виправдань? Чи теж чекали б до останнього, переконуючи себе, що за зачиненими дверима — просто важкий вік?
