Соня стояла поруч і дивилася, не відводячи очей.
Потім розрівняла попіл палицею й тихо сказала:
— Усе. Згоріло. Більше це наді мною не владне.
Андрій мовчав. Не пояснював, не втішав, не намагався сказати щось мудре.
Він просто був поруч.
Уперше за всю цю історію його мовчання означало не відсутність, а присутність.
Наступного дня він перейшов дорогу й постукав до Валентини Петрівни.
Вона відчинила майже відразу, ніби чекала. А може, й справді чекала: з її вікна було видно, як він вийшов із хвіртки.
— Дякую вам, — сказав Андрій. — Ви почули те, на що я затулив вуха. Якби не ви, ми б іще довго списували все на складний вік.
Валентина Петрівна кивнула, поставила чайник, і вони сіли за її кухонний стіл. Розмовляли мало.
Андрій помітив, що з вікна її кухні справді видно майже весь його двір: хвіртку, ґанок, шматок доріжки й край сусідньої ділянки.
— Із вашим талантом спостереження вам би в охороні працювати, — сказав він. — А не нудьгувати на пенсії.
— Ой, Андрію, на пенсії нудьгувати ніколи, — відповіла вона, не підводячи очей від чашки. — У мене служба безпеки добровільна. Зате совість спокійна.
Вона помовчала, потім додала:
