Андрій розумів: якби їм не було чого приховувати, залякувати їх ніхто б не став. Проколоті колеса й анонімні погрози говорили голосніше за будь-які виправдання.
Коли вони прийшли до школи вдруге, атмосфера була вже іншою.
Директорка більше не намагалася вивищуватися над ситуацією. Вона сиділа з текою на колінах, напружена й бліда. У кабінеті був присутній представник місцевого управління освіти. Першим заговорив він.
— Ми отримали колективні звернення від кількох родин і вивчили надані матеріали. За викладеними фактами розпочато комплексну перевірку. На період розгляду педагогиню Морозову відсторонено від обов’язків класної керівнички та викладачки. Що стосується її доньки, ухвалено рішення про переведення учениці до іншого навчального закладу.
Андрій слухав без тріумфу. Усередині не було радості. Лише відчуття, що мінімальна справедливість нарешті зрушила з місця.
Він подумав, що Аліса теж жертва. Не Соніна жертва — жертва власної матері, яка виростила в ній чужу ненависть і перетворила дитину на знаряддя помсти. Це не виправдовувало Алісу, але без цієї думки історія ставала надто пласкою.
Соня сиділа поруч із Мариною й дивилася просто перед собою. І в тому, як її плечі нарешті трохи опустилися, Андрій уперше за довгий час побачив: донька дихає, не чекаючи удару.
За кілька тижнів, коли перевірка вже йшла своїм ходом, Соня прийшла до батька з картонною коробкою.
Усередині лежали записки, роздруківки скриншотів, аркуші з малюнками на полях зошитів — усе, що лишилося від тих місяців.
— Тату, я вирішила, що мені це більше не потрібно, — сказала вона. — Не хочу зберігати. Навіть як доказ перемоги.
Вони вийшли у двір. Андрій приніс старе металеве відро. Соня склала туди папери й черкнула сірником.
Вогонь швидко схопив краї аркушів. Папір згортався, темнів, перетворювався на крихкий попіл…
