Хіба йому дозволять? У мене ж документи зібрані. Умови дотримані.
— Так, усе правильно. Але ви ще не встигли оформити всиновлення. А перевага, на жаль, на боці кровного родича. Він теж зібрав необхідні документи й має першочергове право.
— Яке право? Він же не знає цієї дитини. А ми з Артемом разом уже кілька місяців. Ми будуємо плани, мій дім для нього майже рідний. І раптом з’являється якийсь дядько, який раніше ним не цікавився.
— Не зовсім так. У нього були обставини, через які він не міг з’явитися раніше.
— Майже рік не міг? І що тепер? А що каже сам Артем? Я не вірю, що він спокійно поїде до незнайомої людини, хай і родича, і відмовиться від мене.
— Артемові ще немає десяти років. Його думка не матиме вирішального значення. Ця людина — близький родич, рідний дядько. А ви, як не боляче це звучить, юридично стороння людина.
— Ні, я відмовляюся це розуміти. Тобто дитину без її згоди віддадуть тому, хто пред’явить довідку про спорідненість, а людині, з якою в неї вже духовний зв’язок, відмовлять? Це нелюдяно. Я не можу в це повірити.
Ніна майже плакала від розпачу. Вона розуміла: вмовляння мало що вирішують. І від директорки залежить не все. Та підтвердила це:
— Я в чомусь із вами згодна. Але діяти маю не за почуттями, а за законом. Утім, не впадайте у відчай. Остаточного рішення ще немає. Можливо, все вирішиться на вашу користь.
— А можливо, ні. Але побачити Артема сьогодні я можу?
— Пробачте, ні. Це не моє рішення. Його ухвалено в інтересах дитини.
Ніна зрозуміла, що сперечатися марно. Вона попросила повідомити їй остаточне рішення органів опіки, попрощалася й вийшла.
На вулиці йшов сніг. Падав м’якими великими пластівцями — такий сніг зазвичай обожнюють діти. У таку погоду вона часто гуляла з Мишею. Потім мріяла гуляти так само з Артемом. Сьогодні вони могли б іти поруч, ловити сніжинки ротом, милуватися деревами, занесеними білим. Вона могла б сміятися й просити його не валятися надто довго в снігу.
Але вона йшла сама. Сніг лягав на її опущені плечі, чіплявся за вії, танув і змішувався зі сльозами. Туш, мабуть, потік по щоках. Ну й нехай. Хто її тепер бачить? Кому до неї діло?
Ніна опустилася на засніжену лавку. Іти далі не було сил. Знову порожнеча. Знову жодної надії.
«Чому я всіх втрачаю?» — підвівши очі до неба, подумки спитала вона. — «Чому в мене все відбирають? Краще б тоді взагалі не давали, якщо все одно доводиться втрачати останнє».
Вона закрила обличчя долонями й сиділа тихо, поки сніг засипав її плечі.
— Дівчино, вам зле? Я можу допомогти? — пролунав над нею приємний чоловічий голос.
От і співчутливий знайшовся. Зараз пожаліє, втішить, а там, дивись, вирішить познайомитися.
«Помилився ти, — подумала Ніна, підводячи голову. — Не дівчина я. І нічого в нас не вийде. І допомогти ти мені не зможеш. Ніхто вже не допоможе».
Вона хотіла встати, але сил усе одно не було. Незнайомець, чоловік середніх років, простягнув їй пачку паперових серветок. Жест був простий, людяний. Ніна з вдячністю взяла серветки й почала приводити обличчя до ладу. Чоловік не йшов.
— Що у вас сталося? Пробачте, я не хочу лізти в душу, але ви так убиваєтеся… Чи варто? Часто буває: людина переживає, а потім озирається й розуміє, що біда була розв’язуваною. Майже все можна виправити.
— Не все. Пробачте, але мої біди якраз із тих, які не розв’язуються й не виправляються. Якщо не хочете почути щось безнадійне, краще йдіть своєю дорогою. За серветки дякую. Вважайте, добру справу вже зробили.
Ніна підвелася й пішла вулицею, думаючи, що чоловік відстане. Але він пішов слідом. Сніг продовжував падати. Було тихо, і ніщо не заважало розмові.
— Ні, тепер я точно не можу просто піти, — сказав він. — Я мушу вислухати. Іноді проговорити біду — це вже половина рішення. Повірте, це не порожня цікавість.
— Добре. Припустімо, ви священник, чарівник чи новомодний психотерапевт і вважаєте, що будь-який біль можна заговорити. Тільки попереджаю: якщо посеред мого оповідання ви розвернетеся й підете, я не вважатиму вас боягузом. Ви не зобов’язані слухати такі сповіді. Отже. П’ять років тому загинув мій син. Єдиний. Любий. Найчудовіша людина на землі. Я залишилася сама. Як це виправити? Ніяк. Я жила далі. П’ять років дихала, вставала, ходила на роботу. Чоловік пішов одразу після похорону, вирішивши, що наш союз себе вичерпав. Мені байдуже, де він і як живе. Я перевелася на роботу, де менше треба спілкуватися, щоб не засмучувати людей своїм виглядом. Потім і цю роботу втратила — скоротили. Але роботу я недавно знайшла іншу. І ніби це вже не головне. Бо деякий час тому мені здалося, ніби я все-таки можу жити. Можу бути комусь потрібною. Я познайомилася з хлопчиком-сиротою. У нього загинули батьки. Ми відразу здружилися. Полюбили одне одного. Я вирішила його всиновити. Документи майже зібрані, квартира готова, кімната чекає нового господаря.
— Здавалося б, усе добре. Можна починати заново.
— Так. Але, судячи з вашого обличчя, ви вже розумієте: щось завадило.
— Послухайте, он кафе. Давайте зайдемо й продовжимо там. Не будемо мерзнути. Хоч погода сьогодні гарна.
У кафе вони сіли за столик, зробили замовлення, і Ніна продовжила:
