— У мого Артема, так, я вже вважала його своїм, раптом з’явився рідний дядько. Не було його відтоді, як загинули батьки хлопчика. Може, і раніше не було. Артем його навіть не пам’ятає. А тепер ця людина хоче забрати дитину. І в неї всі переваги, бо вона кровний родич. Артемові немає десяти, його думку майже не враховують. А мене ніби взагалі немає. Стороння жінка хотіла всиновити, але не встигла. І тепер я, можливо, навіть не побачу хлопчика, якого вже люблю.
Голос Ніни затремтів. Вона знову була близька до сліз.
— Чому ж не побачите? Може, дядько не заборонить вам зустрічатися.
— Він в іншому місті. І невідомо, чи потрібні йому будуть ці зустрічі. Може, він сам хоче стати Артемові батьком. Може, в нього є дружина чи наречена, готова стати матір’ю. А я знову зайва.
— Для цього треба поговорити з дядьком. Інше місто — не інша країна. Бачитися все одно можна. Їхати туди менше доби.
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Ніна.
— Бо я і є той самий дядько. Мене звати Роман. Пробачте, що відразу не представився. Я й сам не відразу зрозумів, хто ви і про кого говорите. Але я не дозволю, щоб ви з Артемом розлучилися назавжди. Обіцяю.
Ніна дивилася на нього, не знаючи, що сказати.
— Дякую. Але чому ви відразу не забрали хлопчика? Хіба не знали, що його батьки загинули? Що він у дитячому будинку?
— Знав. Від самого початку думав, що маю це зробити. Але в мене були обставини. На жаль, не все залежить від наших бажань. У вас, думаю, в цьому немає сумнівів. Мої обставини не такі трагічні, як ваші, але всиновити дитину тоді я не міг. Я розлучався. Розлучення було важке. Ми з дружиною прожили п’ятнадцять років. Дітей не було. Та й сім’ї, по суті, давно не було. Потім зрозуміли, що не стерпиться й не злюбиться. Почалося розлучення, поділ квартири. Я сам пів року жив де доведеться. Тепер усе владналося. Квартира є, для дитини підходить. Артем — мій єдиний родич. Його батько був моїм молодшим братом. Крім Артема, у мене нікого немає.
— І в мене, крім нього, нікого немає. І жити тепер немає навіщо.
— Не кажіть так. Ми щось вигадаємо. Живіть заради себе. Заради пам’яті сина. Заради Артема. Я вже бачився з ним, і не раз. Він тільки про вас і говорить. Я бачу, як він до вас прив’язаний. Ви йому дуже потрібні, Ніно. Може, ми зустрілися не випадково?
Ніна підвела очі й уперше по-справжньому роздивилася його. Приблизно її ровесник. Симпатичний, утомлений, самотній чоловік. Що означає — не випадково? З її погляду, краще б він узагалі не з’являвся. Як їм тепер ділити одного хлопчика? Як їздити одне до одного з різних міст? Так, менше доби в дорозі, квиток, можливо, не такий уже й дорогий. Але хіба це життя?
І все ж десь у глибині душі народжувалося щось нове, незрозуміле. Вона сама не могла назвати це почуття.
Роман помітив іскри, які іноді спалахували в її очах. Ніби вона намагалася пригадати емоції, давно забуті.
— Я розумію, про що ви думаєте, Ніно. Ви не хочете розлучатися з Артемом і розумієте, що бачитися буде складно. У вас робота, у мене робота. Ми не зможемо їздити одне до одного щотижня. А для близьких людей зустрічатися раз на місяць — надто мало. Може, мені переїхати до вашого міста? Мене там мало що тримає. Родом я взагалі звідси. В інше місто переїхав через роботу. Робота важлива, але щось підходяще можна знайти і тут.
Він явно намагався намацати вихід.
— Тоді я запропоную свій варіант, — сказала Ніна. — Тільки вислухайте, будь ласка. Відмовтеся від ідеї забрати Артема до себе. Думаю, він не буде проти. Для вас нічого не зміниться: ви залишитеся його рідним дядьком, близькою людиною. А я стану прийомною матір’ю. Потім уже вирішуватимемо питання зустрічей, спілкування, можливо, переїзду. Ви чи переїдете сюди, я чи до вас — усе можна обговорювати. Заради дитини я готова на багато що.
— Але як же я? Просто візьму й відмовлюся?
