Що буде «потім», ніхто не знав. Люди вирішили не докучати їй співчуттям, умовляннями й розмовами. А дехто, сам собі в цьому не зізнаючись, боявся її горя. Адже в багатьох подруг теж були діти приблизно такого віку, зі своїми захопленнями, іноді небезпечними. Їм було страшно заходити в це невидиме коло біди, яким була оточена Ніна.
Вона залишилася сама. І майже не засмучувалася. Самій було спокійніше.
Через деякий час після похорону Ніна вийшла на роботу. Постаралася хоча б зовні привести себе до ладу. Але стала іншою. Настільки іншою, що її перестали впізнавати люди, які знали її роками. Змінилася не лише зовнішність — змінився характер. Обов’язки вона виконувала справно, помилок не припускалася. У цьому все було як і раніше. Але в усьому іншому…
Ніна розуміла, що колегам важко дивитися на неї. Важко бути поруч. Адже вони продовжували жити. У них були свої справи, радощі, розмови. Колектив був переважно жіночий, а жінки на роботі, як не крути, говорили про дім, дітей, чоловіків, іноді жартували, сміялися. Але поруч із Ніною все це здавалося неможливим.
Колегам було ніяково поводитися як раніше при людині, яка втратила, здавалося, все. Їй уже ніколи не доведеться говорити ні про дитину, ні про чоловіка. І вже тим паче сміятися. Вона не усміхалася від того дня, як не стало сина.
Ніна й сама розуміла, як ускладнює життя людям, які колись були їй приємні. Але змінити себе не могла. Її горе залишилося з нею назавжди, і вона теж, здавалося, залишиться такою назавжди. Але псувати іншим настрій, змінювати атмосферу на роботі на гіршу вона не хотіла. Тому пішла до начальника й попросила перевести її в диспетчерську.
— Навіщо вам це? — спитав начальник, ховаючи очі. — Ви чудово справляєтеся. Та й зарплата там набагато менша.
— Мені вистачить, — відповіла Ніна, яка стала дуже небагатослівною. — Ви ж розумієте. І мені важко, і всім важко, коли я поруч.
— Може, не варто? Кажуть, горе легше переносити серед людей, — спробував заперечити він.
Але він усе розумів. Тому без зайвих розмов підписав заяву.
Відтоді Ніна сиділа сама в маленькій кімнатці: відповідала на дзвінки, видавала ключі, приймала документи. Працювати там було важче, але думка повернутися в колектив навіть не виникала.
Вона брала з собою книжку й читала. Художню літературу? Ні. Там однаково траплялися любов, щастя, материнство. Це було нестерпно. Ніна почала читати історичні книжки. Далеке минуле дивним чином утішало. До неї, до Миші, до їхньої біди теж жили люди. Вони страждали, втрачали, помирали, а світ продовжував іти далі. Тільки в неї самої ніякого «далі» не було. Вона сиділа в тісній кімнатчині, схожій на труну, куди сама себе замкнула заживо.
Раніше в диспетчерській працювала літня жінка — весела, балакуча. Біля неї постійно хтось затримувався побалакати. Тепер будь-хто, зіткнувшись із згаслим поглядом Ніни, поспішав піти.
Після роботи вона поверталася додому — в порожню, мертву квартиру, яка теж поступово перетворювалася на склеп. І одного разу раптом зрозуміла, що там є місце, де ще збереглося життя. Кімната Миші. У ній ніби залишився дух молодого господаря, який пішов назавжди.
Тут усе було так, як він залишив: книжки, конспекти, олівці, диски, якісь речі, призначення яких мати вже не знала або забула. Ніна намагалася ні до чого не торкатися, щоб не сполохати його присутності. Раз на тиждень обережно витирала пил, пилососила килим — і тільки.
Увечері вона годинами сиділа в цій кімнаті й розмовляла з сином, ніби він живий. І як їй було не радіти своїй самотності? Дізнайся хтось про це, вирішили б, що вона збожеволіла. Змусили б лікуватися. А ще гірше — могли б вирішити, що пора розібрати кімнату Миші. Від самої думки про це ставало страшно.
Ні. Тут усе залишиться як є. І син залишиться тут. Вона не збожеволіла. Просто він єдиний, з ким вона може розмовляти. Так, він не відповідає. Але Ніна була певна: він чує її. Він десь поруч.
Навіть на кладовищі, куди вона їздила майже щотижня, вона не відчувала такої близькості. Там він був мертвим. А вдома, у своїй кімнаті, залишався живим.
Напевно, саме це допомагало їй виживати, приходити до тями й не здичавіти остаточно від горя. Увечері, відсидівши день у диспетчерській, вона поспішала додому, щоб поговорити з сином, розповісти йому про минулий день, поскаржитися, спитати поради. Відповіді вона не чула. Голосів не було, привидів вона не бачила. Але їй ставало легше хоча б від такого способу залишатися у світі. Інших способів, здавалося, вже не лишилося.
Минув рік, потім другий. Багато хто почав забувати, яке нещастя сталося з Ніною. Їхні життя йшли далі. А ті, хто не знав її раніше, взагалі не розуміли, чому жінка в диспетчерській завжди така похмура й нелюдима.
— Як побачу її, одразу настрій псується, — вередливо сказала одна молода співробітниця. — Невже хоча б на роботі не можна зробити обличчя простішим?
— Ніби й не така вже стара, — відповіла подруга. — Але кажуть, у неї хтось помер.
— У всіх хтось помирає. Я сама скільки родичів поховала. І бабуся люба померла, і дядько, татів брат, минулого літа. Ну й що? Поплакала й живу далі. Нікому настрій не псую своєю кислою міною.
Ніна почула цю розмову. Можливо, її й було сказано так, щоб вона почула. Вона тяжко зітхнула. Горе, як і раніше, не відпускало. Якщо іноді на хвилину вдавалося забути про сина, повернення думки про нього било ще болючіше. Вона й сама була б рада відволіктися, забутися, стати іншою.
Одного ранку, збираючись на роботу, вона рішуче відклала чорну блузку. Після смерті сина Ніна завжди носила чорне. Тепер дістала з шафи стару річ — не яскраву, не кольорову, але й не жалобну. Надягла. Виявилося, одяг теж може впливати і на настрій, і на вираз обличчя. Але чи має вона право зняти жалобу? Чи не зрадить цим пам’ять сина? Чи не покаже людям, що готова жити?
