Адже вона не була готова.
І все ж від того дня Ніна трохи змінилася. Вона вирішила, що не має права бути опудалом для оточення.
«Я ще не стара, — подумала вона. — А люди, мабуть, називають мене бабою-ягою чи відьмою. Може, саме цим виглядом я й ображаю пам’ять сина. Навряд чи Миша хотів би бачити, на що перетворилася його мати. Він же завжди радів, коли я гарно виглядала».
Увечері вона, звісно, поговорила про це з Мишею.
— Як думаєш, синочку, може, мені перед роботою трохи фарбуватися? — спитала Ніна вголос і раптом здригнулася.
Жодного голосу вона не почула. Але на підвіконня на секунду сіла маленька пташка. Весело підстрибнула кілька разів і полетіла.
— Ну так, мабуть, треба, — вирішила Ніна.
Поступово люди перестали сахатися диспетчерської. Там тепер сиділа вже не похмура стара, від вигляду якої по шкірі біг холод, а просто серйозна, немолода, небагатослівна жінка. Що ж, такі теж бувають. Стежить за собою, одягається нормально, на роботу ходить справно — значить, усе в неї більш-менш.
Про те, щоб серйозно змінювати життя, Ніна не думала. Зміни були не для неї. Але одного разу навесні, виходячи з кладовища після того, як посадила квіти на могилі сина, вона почула чоловічий голос. До неї звернувся чоловік років п’ятдесяти. Ніна помітила, що бачила його тут не вперше. Вона співчутливо, розуміюче всміхнулася.
— Така вже доля, таке життя, — зітхнув він. — Я вас часто тут бачу. Сам теж часто буваю, своїх навідую. Усі тут. Батьки, дружина рік тому померла. Тут же лежить, поруч із донькою поховали. Наша дівчинка ще немовлям пішла… Таке життя. Що вдієш?
Ніна зітхнула у відповідь. Розповідати, до кого приходить вона, не хотілося. Це його не стосувалося. Чоловік ніби зрозумів і заговорив про інше: про гарну погоду, про літо, про плани.
Ніна вже пошкодувала, що відповіла на першу фразу. Треба було просто кивнути й піти. Розмовляти вона не хотіла. У неї не було жодних планів. Але розмова вже почалася, і тепер її треба було або підтримувати, або різко обірвати. А як обірвеш, якщо людина продовжує говорити?
Вони вийшли за ворота, і чоловік несподівано запропонував зайти до кафе.
— Тут недалеко є тихе місце. Здається, воно спеціально для таких, як ми. Там іноді поминки справляють, але можна й просто посидіти. Спокійно, без гучної музики, без веселощів. Ви не проти?
— Мабуть, ні, — несподівано для самої себе відповіла Ніна.
Їй дуже хотілося пити. Воду вона забула вдома, а на кладовищі провела години зо дві. Було вже спекотно. Про кафе вона, звісно, не думала: збиралася зайти до першого магазину й купити пляшку води. Їй не були потрібні навіть найтихіші місця, і до розмов вона зовсім не була налаштована. Але раз погодилася — довелося зайти й через силу підтримувати бесіду.
У кафе вони познайомилися. Чоловіка звали Олегом. Удівець. Видно було, що людина хороша, але життя його теж не пошкодувало. Вони говорили про долю, про втрати. За годину вийшли. Олег запропонував обмінятися телефонами й якось зустрітися не на кладовищі.
— Пробачте, Олеже, я не зможу. У мене просто немає сил. Я через силу ходжу, через силу розмовляю, через силу тримаю себе в нормальному вигляді, щоб не лякати людей. Не хочу вас обманювати. Я не готова ні до стосунків, ні до дружби. Я старі зв’язки обірвала не для того, щоб заводити нові.
— Даремно ви так, — сумно всміхнувся він. — Біди в нас тяжкі, але жити все одно треба. Хоч би заради того, щоб берегти пам’ять про тих, кого ми втратили. Кожен береже по-своєму. А ви, Ніно, просто залишилися в минулому.
На цьому вони розійшлися. Без обіцянок, без телефонів. Ніна не засмутилася. Навіть відчула полегшення. Вона не могла впустити в життя нову людину. Так само, як не могла повернутися до старих.
Не засмутилася вона й тоді, коли через деякий час знову побачила Олега біля кладовища — він розмовляв з іншою жінкою, яка теж часто приходила сюди.
І ось після п’яти років самотності, що стала звичною, Ніна втратила роботу. Її не звільнили особисто — скоротили посаду. На їхньому й без того збитковому підприємстві диспетчер більше був не потрібен. Скорочення торкнулося багатьох, і Ніна потрапила під нього однією з перших. Вона не інвалід, не багатодітна, не мати-одиначка. Отже, захищати її було нікому.
Так вона втратила маленьку, але стабільну зарплату.
Заощаджень майже не було, а жити на щось треба було. Поговорити, спитати поради не було в кого. Ніна залишилася зовсім сама. З власної вини, звісно. Вона нікого не звинувачувала. Та й хто міг би допомогти?
