Курси мови перетворилися на серйозне захоплення. Ярина вже могла читати прості книжки в оригіналі, потім складніші, потім узяла перше невелике замовлення на переклад технічного тексту. Платили небагато, але сам факт тішив її майже по-дитячому. Вона заробляла тим, що обрала сама, без чужого дозволу.
Квартира змінилася.
Вона зробила невеликий ремонт. Не капітальний, без гучних змін, але досить помітний, щоб минуле перестало проступати з кутків. Диван, на якому Богдан лежав із телефоном, вона продала. На його місці з’явилося м’яке крісло для читання й високий торшер із теплим абажуром. На стіні, де розбилася тарілка, тепер висіла спокійна графіка в тонкій рамі. Бабусин килим лежав на колишньому місці, чистий і яскравий. Ярина іноді дивилася на нього й думала, що він пережив більше, ніж мав би, але все одно лишився красивим.
Вона навчилася бути сама.
Спершу самотність лякала. Потім стала простором. У ньому можна було читати до півночі. Можна було вечеряти в кріслі, якщо не хотілося накривати на стіл. Можна було ввімкнути музику голосно або не вмикати зовсім. Можна було в неділю вранці піти в кіно, а можна не виходити з дому. Ніхто не ображався, не вимагав, не оцінював.
Ярина відкривала себе заново й іноді дивувалася, скільки в ній було заховано під звичкою підлаштовуватися. Вона любила сучасне мистецтво. Любила довгі прогулянки без мети. Любила гучні зустрічі, якщо потім можна повернутися в тишу. Уміла жартувати. Могла сперечатися. Могла сказати «ні» і не пояснювати його п’ятьма причинами.
Богдан іноді з’являвся в розмовах спільних знайомих. Він влаштувався на роботі, просунувся, взяв невелику квартиру на околиці в кредит. Із матір’ю спілкувався, але вже інакше. Казали, що Ганна Тимофіївна стала спокійнішою, перестала телефонувати йому по десять разів на день, знайшла собі заняття. Ярина слухала ці новини без болю. Навіть із теплом. Вона не бажала їм нещастя. Просто більше не хотіла бути частиною їхнього зцілення.
Одного разу, в суботу, дуже схожу на той давній день, Ярина вирішила наліпити пельменів.
Не для гостей. Не для Богдана. Не для іспиту перед свекрухою.
Для себе.
Вона ввімкнула музику, дістала борошно, м’ясо, цибулю, спеції. Налила келих червоного вина й поставила на підвіконня. Тісто під руками знову стало м’яким і пружним. Фарш пах перцем і цибулею. Ярина ліпила акуратні пельмені й раптом зрозуміла, що усміхається.
Колись це заняття було спробою довести, що вона гідна любові. Тепер — просто радістю. Руки рухалися впевнено, неквапливо. Вона не боялася, що хтось визнає тісто надто тонким, зелень зайвою, сіль неправильною, тарілку недостатньо гарною.
Вона відварила невелику порцію, виклала в глибоку тарілку, додала сметану й щедро посипала свіжою петрушкою.
Тією самою, яку любила…
