Уявляєш, що було б, якби нас поруч не виявилося?
Однієї ночі Матвій прокинувся від твердого відчуття, що в кутку спальні хтось стоїть.
Віра.
У тій самій сукні, в якій її ховали.
Вона мовчки дивилася на нього. Не рухалася, не вимовляла ні слова. Тканина на ній ледь помітно ворушилася, хоча вікна були зачинені.
Матвій заплющив очі. Потім знову розплющив.
Вона все ще була там.
Марина з’явилася у дверях майже відразу.
— Тату, що сталося? Ти так кричав, ми перелякалися.
— Там… — язик не слухався. — Мама… Мені здалося…
— Звісно, здалося. Уночі мозок таке виробляє, що жодному страшному фільму не снилося. Лягай. Тобі просто треба виспатися.
Вона вклала його, обійняла, довго гладила по голові. І Матвій, шістдесятисемирічний годинникар, лежав у власному ліжку й не міг зрозуміти, де реальність, а де марення. Йому було страшно й соромно водночас.
Ласка Марини тієї ночі виявилася найжорстокішою частиною всього, що відбувалося.
Бо вона вдавала любов.
Тим часом Артур поступово перебудовував будинок під себе.
Спершу він встановив камеру біля входу.
— Матвію Сергійовичу, так спокійніше. Часи неспокійні, мало хто ходить.
— Артуре, у нас тут останній серйозний випадок був багато років тому, коли в листоноші велосипед украли. І то потім повернули з вибаченнями й новим ланцюгом.
Артур посміявся і невдовзі повісив другу камеру у вітальні — нібито на випадок, якщо старий упаде. Третю поставив у коридорі — щоб бачити, чи не блукає Матвій ночами. Четверту сховав за дзеркалом у ванній.
Матвій помітив дивину: камер не було тільки в спальні Марини й Артура та в майстерні на другому поверсі.
Коли він запитав про майстерню, Артур спокійно відповів:
— Там же суцільні розчинники, мастила, пари всякі. Електроніка довго не протягне. Повірте, я на таких речах знаюся.
Матвій, який понад сорок років працював із цими матеріалами, чудово знав: вентиляція, яку він колись робив разом із Вірою, давала собі раду відмінно. А камери існують і для значно жорсткіших умов.
Але туман у голові робив кожну думку важкою. Щоб довести її до кінця, потрібно було стільки сил, що простіше було махнути рукою.
Артур узяв під контроль банківські картки, рахунки, листування, оплату, телефонні дзвінки. Коли Матвій одного разу потягнувся до телефону, щоб набрати старого товариша-майстра, Артур миттю опинився поруч.
— Давайте я сам зателефоную. Вам зараз шкідливо довго дивитися в екран. Відпочивайте.
Іншого вечора на екрані висвітилося ім’я Кирила. Матвій хотів відповісти, але Артур перехопив телефон раніше.
— У Кирила робота, Матвію Сергійовичу. Не будемо заважати людині. Звільниться — сам передзвонить.
І скинув виклик…
