Вона ледь помітно похитала головою.
— Не треба.
Тоді він не зрозумів. Пізніше здогадався: так вона передала йому свій час. Або попросила берегти те, що лишилося.
Віра щось відчувала в Марині. Може, не всю біду цілком, але достатньо, щоб тривожитися.
Після її смерті будинок ніби оглух. Матвій перестав брати замовлення, майстерня вистигала, годинники дедалі частіше мовчали. Кирило телефонував кожні кілька днів, але робота не відпускала його надовго.
— Тату, ти там як? Їси нормально?
— Їм, Кириле. Усе за розкладом. Навіть суп опанував.
— І що за суп?
— Авторський. Вода, сіль і світлі спогади. Мати б мене за таке з кухні віником вигнала.
За пів року після похорону Марина прийшла до батька на кухню, сіла навпроти й накрила його руку своєю долонею.
— Тату, не можна тобі самому в цьому величезному будинку сидіти. У нас якраз договір оренди закінчується. Давай ми переїдемо до тебе. Садом займемося, рахунки оплачуватимемо, по господарству допоможемо. Ти хоч трохи відпочинеш.
— Мариш, я поки що не настільки розвалився.
— Тату, ти вже тиждень ходиш в одній і тій самій сорочці, а в холодильнику в тебе живуть тільки старий кефір і порожнеча. Не впирайся. Тобі треба, щоб поруч були свої.
Артур поруч кивав із м’якою стурбованістю й казав, що Матвій Сергійович заслужив спокій, турботу й нормальне життя без побутових клопотів.
За тиждень вони переїхали.
Спочатку здавалося, що будинок справді оживає. На кухні знову пахло їжею, в кімнатах чулися кроки, увечері хтось вмикав світло не тільки в коридорі, а й у вітальні. Матвієві навіть стало легше засинати.
А потім з’явилися таблетки.
Щовечора Марина приносила йому маленьку білу пігулку.
— Тату, ось. Випий. Лікар сказав, після такого стресу тобі треба підтримати голову, щоб думки були ясніші.
— Щось я не пам’ятаю, щоб до мене приходив лікар.
— От бачиш, — м’яко усміхалася донька, погладжуючи його по руці, — тому й треба пити. Не хвилюйся, це просто вітаміни.
Матвій не сперечався. Марина говорила так лагідно, так упевнено, що підозрювати її здавалося майже зрадою.
За два тижні думки почали грузнути. Він піднімався в майстерню і міг хвилинами стояти біля верстака, не розуміючи, навіщо прийшов. Брав до рук механізм і раптом втрачав нитку: яка деталь за що відповідає, де початок ходу, де причина поломки. Годинники, які він знав майже навпомацки, ставали чужими.
Людина, здатна із заплющеними очима відрізнити здоровий хід механізму від збитого, втрачала саме те, що робило її собою.
Але найгіршим було не це.
Найгіршим було те, як легко він почав вірити.
— Тату, ти ж щойно вечеряв. Знову забув?
