Марина подавала йому інструменти з таким зосередженим виглядом, ніби асистувала на серйозній операції.
— Мариш, ти на цю шестерню дивишся так сердито, наче вона в тебе цукерку вкрала, — не витримав якось батько.
— Тату, ну вона ж крива, — насупилася дівчинка. — Значить, зламалася.
— Не зламалася, шибенице. Просто втомилася. Уяви сама: стільки років крутилася без відпочинку.
Коли механізм нарешті ожив і перший глибокий удар прокотився майстернею, Марина радісно заплескала в долоні.
— Тату, а навіщо ти взагалі вовтузишся з цим стар’ям? Можна ж купити новий годинник. Гарний, блискучий.
Він посадив її собі на коліна й відповів тихо, майже серйозно:
— Розумієш, Маринко, кожній речі іноді потрібен другий шанс. Навіть залізяці. Якщо хтось достатньо впертий не махне на неї рукою, вона може знову ожити.
— Ти найкращий, тату, — сказала вона тоді.
І Матвій чомусь вірив цим словам усе життя.
За кілька років до всього, що сталося, Марина познайомила батька з Артуром Михайловичем Громовим. Той представився фінансовим консультантом. Тримався впевнено, говорив гладко, усміхався вчасно й справляв враження людини, яка наперед знає, де поставити підпис і яку фразу сказати, щоб прихилити до себе співрозмовника.
Весілля влаштували влітку в заміському ресторані. Артур підійшов до тестя, міцно потис йому руку й промовив із урочистою серйозністю:
— Матвію Сергійовичу, обіцяю вам: Марина поруч зі мною буде в цілковитій безпеці. Можете мені довіряти.
— А куди мені подітися? — усміхнувся Матвій. — Наречена вже в сукні, гості сидять, вечерю оплачено. Не виставляти ж тебе тепер за ворота.
Віра тоді непомітно штовхнула чоловіка ліктем. Але Матвій устиг помітити: сама вона не усміхнулася.
За святковим столом Артур напрочуд спритно переводив розмови на гроші. Будинок, колекція, заощадження, страховки, вкладення, надійність майна. Він ніби між іншим говорив про дороге лікування, про те, як швидко тануть заощадження, про цінність старої нерухомості в хорошому районі.
— Матвію Сергійовичу, ви ж напевно думали про майбутнє? Такий будинок — це серйозний капітал.
— Про майбутнє я думаю часто, Артуре, — відповів Матвій. — Особливо коли відчиняю холодильник. Там аргументи зазвичай зрозуміліші, ніж у будь-яких консультантів.
Артур засміявся голосніше, ніж було потрібно, і майже відразу завів мову про страховки. Матвій тоді вирішив, що молодий чоловік просто надто практичний.
Рік тому Віра померла. Між першою скаргою на слабкість і похороном минуло лише шість тижнів.
У палаті, за день до кінця, вона зняла з руки годинник — той самий, який Матвій зібрав їй на десяту річницю шлюбу з деталей трьох старих механізмів, — і надягла йому на зап’ястя.
Пальці в неї були майже невагомими, але тримала вона його несподівано міцно.
— Віро… — почав він…
