Матвій хотів закричати, що має право говорити з власним сином. Але голос застряг десь усередині, так і не ставши звуком.
Майстерня на другому поверсі залишалася єдиним місцем, де за ним ніхто не спостерігав. Там була вентиляція, сімнадцять мовчазних механізмів, верстак, подряпаний роками праці, і повітря, в якому все ще жила Віра.
Тоді Матвій ще не розумів, навіщо йому цей прихисток.
А Кирило вже третій тиждень намагався додзвонитися батькові у вільний час. І щоразу гудки обривалися надто рано — не так, як вони обриваються самі собою.
Ясність повернулася не відразу. Спершу — тонкою смужкою, як світло з-під дверей.
На третій ранок без таблеток — Матвій ховав їх під язик, а потім випльовував у долоню — він прокинувся з давно забутим відчуттям.
Голова знову працювала.
Не так швидко, як раніше. Не ідеально. Але думка більше не грузла в болоті. Усередині ніби знову провернулися шестерні.
Марина й Артур зранку кудись поїхали. Матвій спустився на кухню, потягнувся до верхньої полиці по банку кави й ліктем зачепив стос паперів на стільниці.
Аркуші розлетілися по підлозі.
Він нахилився, щоб зібрати їх, і завмер.
Заповнена заява до суду.
Його ім’я.
Матвій Сергійович Ларін, шістдесят сім років. Дані документа. Адреса.
Нижче лежав чернетковий висновок спеціаліста, де галочками були відзначені пункти: зорові галюцинації, маячні ідеї, підозрілість, втрата здатності самостійно обслуговувати себе.
Поруч лежав глянцевий буклет приватного пансіонату з фотографіями спокійного дворика, білих фіранок і усміхнених літніх людей. Артур рукою підкреслив вартість проживання.
Матвій сів на стілець і довго дивився на папери.
Не просто довідка про хворобу.
Не просто тривога за здоров’я.
Вони готували визнання його недієздатним через суд…
